Мобілізація в Україні та відкриття кордону для всіх: інтервʼю депутатки Буймістер

Депутатка Верховної Ради Людмила Буймістер — єдина депутатка ВР, яка служить в ЗСУ і зробила це за власним бажанням ще на початку війни.

Як це бути депутатом в окопах, після комфортної роботи під куполом на Грушевського — Людмила Буймістер розповіла в інтервʼю Новини.LIVE.

Де саме ви служите, у якій бригаді і чим загалом займаєтесь у ЗСУ?

— Після такої активної діяльності до повномасштабного вторгнення наразі я свідомо не даю багато інтервʼю і не розповідаю про службу. Бо це не на часі.

Проте почалось все 24 лютого, коли ми всі прокинулись в інших реаліях. Але те, що буде повномасштабне вторгнення, не було секретом (у лютому 2022 року. — Ред.).

Ви вірили? Бо майже ніхто у ВР на момент 23 лютого не підтверджував вторгнення Росії. Навіть Резніков, тодішній міністр оборони, запевняв: ні, війни не буде.

— Коли в мене журналісти у кулуарах ВР запитували про вторгнення, я відповідала: "На всяк випадок приготуйте тривожні валізки". Ще за півтора року до повномасштабного вторгнення я казала, що війна можлива.

Напередодні вторгнення намагалася хоч якось спонукати Раду ухвалити звернення до міжнародних організацій щодо миротворців. Чи змінило би це хід історії — сьогодні цього ніхто не знає.

Тому те, що повномасштабне вторгнення буде, було зрозуміло. А те, що деяким людям було психологічно легше ховатися у пісок і відкидати найжахливіше, що може статися, я їх розумію. Також розумію, що дуже багато людей до останнього моменту не могли повірити, бо ж про братські народи нам розповідали дуже давно.

Проте були й ті, хто готувався. І те, що ми зробили на початку війни, коли відстояли столицю, — у це не вірила жодна розвідка світу. ЗСУ, можливо, були максимально готові у тій ситуації, яка була на той момент.

Але найбільш готовими до війни виявилися добровольці. Тисячі людей взяли в руки зброю, і ми на той час теж потрапили у добровольчий батальйон ЗСУ, який сформувався для оборони Києва.

Як ви для себе прийняли рішення йти в армію?

— Був батальйон, який дивився на мій приклад і казав, що мобілізується, якщо я піду служити. Я як командир не могла їх залишити.

Страшно, коли сидиш під куполом і розумієш, що от-от станеться найжахливіше, а ти нічого не можеш із цим зробити. Оце було страшно. А коли вже все сталося, про страх не йшлося. На нього просто не було часу.

Куди саме ви потрапили?

— Ми починали із добровольчого батальйону у складі Сил Спеціальних Операцій, а далі — 111-та бригада ТРО Луганського регіону. Це точка напруження. В основному я перебуваю на сході. Це та ж Луганщина, Донеччина, Бахмутський напрямок. На півдні буваю рідко, хіба що відвідати побратимів, які перейшли в інші підрозділи.

Чим займетесь у війську?

— Складно описати. Коли ти народний депутат і приїжджаєш до підрозділів у найважчі моменти, коли треба тримати лінію оборони, то ти там і психолог, і мама, і тато, і надія на те, що якісь проблеми можна буде оперативніше вирішити і десь снаряди дістати.

У бойовій ситуації робиш те, що треба.

— Війна змінює цінності та погляди. Як це у вас відбувалося?

— Погляди змінилися на 180 градусів на початку вторгнення. Наприклад, колись я була проти легалізації вогнепальної зброї і думала, що можна врятувати світ, борючись із глобальними проблемами екології, змінами клімату, впровадженням зеленої енергетики.

А виявилось, що нам ще дуже далеко до вирішення цих глобальних питань. У нас наразі нагальне — мир та безпека.

Як вас як депутатку сприймали хлопці в армії?

— Чесно кажучи, я не відчуваю особливої різниці. Не знаю, це обумовлено гендерно чи посадою, але відносини дуже рівні.

Я ж живу із хлопцями на рівних — у казармі, їм те, що їдять вони. Проблем немає. І взагалі на фронті все простіше. Це в Києві думають про посади, про гендер, про ще якісь проблеми — а от на фронті всі люди. Там намагаються вижити і врятувати свою країну, і, власне, цією головною метою всі й обʼєднані.

Побут, звісно, відрізняється від того, що в тилу. Туалет на вулиці, польові умови. На фронті питання побуту немає. Люди організувалися, домовилися, хто і що робить, і зробили. Все, питання немає. Ніхто не чекає, що хтось заасфальтує доріжку чи полагодить дах. Умови організовують самі собі.

За ці півтора року який найбільший страх відчували?

— Страх є завжди, питання, як ти на нього реагуєш. Якщо страх мотивує до швидших дій та рішень, то він допомагає.

Проблем зі страхом у мене ніколи не було. Серце рветься, коли приходять погані новини із фронту або щось стається з побратимами. Але тут страшно від того, що вже нічого не можеш вдіяти. І це вже навіть не страх. Тоді молишся усім богам, аби тільки хлопці вийшли з-під обстрілу.

Як там сприймаються новини із умовно мирного життя в країні?

— Дуже багато хлопців розуміють, яке життя є у тилу. Вони ж їздять у відпустки. Загалом всі розуміють, що у мирних містах життя завжди буде інакше. А от чому цінності у нас різні — це не зрозуміло.

Наприклад, коли чуєш новини по корупцію, яку не змінила навіть війна, — ось це пояснювати хлопцям важко. Але я і не пояснюю. Єдине, що можу зробити в такому випадку, це підбадьорити, що ми рухаємось у правильному напрямку.

На оці всі скандали вони реагують як і всі інші українці. Обурення, злість… Проте ми все одно щодня продовжуємо робити свою роботу — і військові, і цивільні.

Десь у глибині душі ми розуміємо, що це тимчасове явище, яке буде танути. Але справи слід доводити до кінця. Тобто не просто зняли з посади і відправити послом до країни — стратегічного партнера (мається на увазі ситуація з Олексієм Резніковим, який поплатися посадою міністра оборони через масштабну корупцію у відомстві. — Ред.).

А довели до кінця розслідування і дали реальний строк. І тоді всі зрозуміють, що держава змінюється і ціна, яку ми платимо за її майбутнє, не є даремною. Зміни вже є, але повільні.

Є настрої серед військових взяти в руки зброю і розбиратися з корупціонерами напряму, вже у Києві?

— Ні, такого немає. У ЗСУ — дисципліна і накази вищого командування, які й виконуються. Це більше спекуляції. Але кожен політик, який сьогодні говорить про якусь там післявоєнну відбудову України і сподівається на черговий розпил грошей, які начебто будуть текти сюди рікою, має розуміти, що післявоєнна відбудова буде, коли хлопці та дівчата повернуться із фронту.

В нинішній час нічого не приховаєш, все усім буде відомо. Подивимось, є великі надії на нові кадрові призначення в Міноборони.

Як заохотити людей іти в ЗСУ?

— Перше — дозволити людям служити там, де вони хочуть. Тобто дозволити їм іти у ті підрозділи, де служать їхні друзі, родичі, де вони знають командирів і довіряють їм.

Знають, що їх не кинуть на погано сплановану операцію чи кудись інде. Де є нормальний рівень матеріально-технічного забезпечення і відносно низький відсоток втрат. Якщо б дозволили таке — багато людей пішло б.

Друге — суттєво покращити підготовку особового складу, зробити її довшою і давати людям такі знання і навички, щоби вони не потрапляли у неочікувані для себе обставини. Тоді і втрати будуть менші, а також зростатиме ефективність застосування сил та засобів. І зрештою сама мобілізація стане простішою.

Якщо підвищити мінімальну зарплату військових з 30 до 60 тисяч — це замотивує людей іти в армію?

— Не думаю, що більша зарплата замотивує людину йти в гарячі точки. Доплати за виконання бойових завдань є, їх не забирали. Але отримувати такі ж кошти в тилу, як і на передовій, несправедливо. І загалом, у сьогоднішній ситуації навіть неможливо для нашої держави.

Найгірше для хлопців — не знати, чого очікувати. У всіх же сімʼї, батьки тощо. Буває, що зарплату по 2-3 місяці не отримують, бо триває процедура перегляду чогось там… Ось це і кидає тінь на всю владу.

Ми не зможемо платити як американська армія, тому таким чином мотивувати особовий склад у нас не вийде. Нам вберегти той, що є, і платити їм вчасно.

Чи варто відкривати кордони для військовозобовʼязаних, аби зменшити їх відтік вже після війни?

— Так, це було б бажане рішення для чоловіків призовного віку. Але тут існує ризик, що багато хто виїде і ми ніяк не зможемо проконтролювати цей процес. Якби у нас нормально працювала система "Шлях", то нам не треба було б вигадувати велосипед.

Є економічно обгрунтовані підстави для виїзду військовозобовʼязаних за кордон. Якщо ви працюєте на економіку країни і розвиваєте економічні звʼязки — ок, їдьте.

В такому випадку відповідальність за повернення працівника бере на себе юридична особа, на яку він працює.

Як думаєте, служити підуть всі?

— Кожен військовозобовʼязаний чоловік і жінка мають вміти захищати себе, свою сімʼю та країну. Тоді ми показуємо приклад усьому світу, як боротися за власні цінності та ідеали. Цього не треба боятися, а навпаки, пишатися.

Українці часто цікавляться, чому в окопах немає депутатів, а лише прості люди з регіонів?

— А навіщо депутати в окопах? Ті, хто морально, фізично і психологічно не готові витримувати те, що витримують на фронті, будуть там заважати.

Але чимало депутатів багато роблять для армії, їздять, допомагають, волонтерять. Декілька моїх колег офіційно служать в ЗСУ. Це Сергій Рудик, Роман Лозинський. Тому депутати є різні.

Але є й такі, хто і до Дніпра боїться наблизитись. То навіщо вони на фронті? Єдине, щоб побачили, як їхні рішення під куполом впливають на хлопців на передовій. Бо кожна хвилина простроченого рішення вартує людських життів. Тоді по 4 роки не обговорювали б концепції, збирали б робочі групи.

Добре, а діти депутатів потрібні в ЗСУ?

— У наших партнерів ситуація зворотна: у них служити в армії і служити своєму народові — це честь. Принц Гаррі відслужив своє і розуміє, як це. Частину своєї діяльності він присвячує ветеранам. Носіння форми ЗСУ має стати престижем.

Військові з передової все ще часто кажуть, що от ви у Києві чи у Львові не знаєте, що таке війна. Бо у вас тихо, не стріляють. Що ви про це думаєте?

— Військовий з-під постійних обстрілів бачить світ чорно-білим. Це природна реакція на ПТСР. І це притаманно усім людям, бо наша психіка більш-менш влаштована однаково. В тилу потрібно навчитися розмовляти з військовими. Є багато роликів, як це робити і про що з ними говорити.

Також потрібна програма реабілітації військових. Такі центри мають бути у кожному обласному центрі.

Вирвати людину з окопу і відправити додому — психологічний ефект теж може бути різний. А якщо він пару днів після окопу спершу побуде на реабілітації — це буде вже зовсім інша людина.

Але вам ок їздити з Луганщини до Києва?

— Мені не ок дивитися, як голосує ВР. Наприклад, боляче було дивитися за вирішенням питання зарплат військовим. А з дронами скільки часу возилися? Ну так повільно, з такими величезними потугами вирішуються важливі питання — що це дуже сумно.

Як ви поєднуєте депутатську діяльність зі службою в ЗСУ?

— Дуже багато подорожую по країні і мало сплю. Коли Рада в сесійному режимі чи іноземні делегації — я в Києві. Але багато чого проходить онлайн. Працювати можна з будь-якої точки.

Законодавство не забороняє нардепу працювати у ВР і одночасно бути мобілізованим до ЗСУ?

— Не забороняє. У мене були дискусії на цю тему. Але немає прямої заборони на мобілізацію на загальних засадах під час дії воєнного стану.

Друге, конституційний обовʼязок обороняти державу з громадянина України не знімав ніхто. Тим більше я як народний депутат давала присягу захищати територіальну цілісність і суверенітет нашої держави, тому питання юридичного формалізму ставляться виключно, щоби поговорити.

Чому більше депутатів не мобілізувалося — питання до них.

Ваша колега Марʼяна Безугла, очевидно, не підтримала ваше рішення піти в ЗСУ…

— Я не знаю. Я ж їй не кажу, у які підрозділи їздити на фронті.

До речі, яка у вас посада?

— Я мобілізовувалася як рядовий, але наразі я сержант. Проте військової карʼєри будувати не буду. Мобілізована до кінця воєнного стану.

Що буде далі — я не знаю. Тоді точно буде нове життя і нова країна. Але давайте спершу переможемо у війні.