Закони та звичаї війни: рашисти звірствують як ніхто до них

Поняття «закони війни» на перший погляд може здатися безглуздим: як може мати закони те, що саме по собі містить беззаконня – агресивний напад однієї сторони на іншу?

Однак, на жаль, війни існують, і це є об’єктивна реальність. Тому людство протягом тисячоліть прагнуло мінімізувати це зло, намагаючись ввести його у бодай якісь правові рамки. Як тривав цей процес – досліджує Новини.LIVE.

«Коли зустрінеш ворога…»

Найбільш ранні спроби кодифікувати поведінку на полі битви датуються ще другим тисячоліттям до нашої ери. Так, у індійському епосі «Махабхарата» підкреслюється, що колісничі мають битися лише з колісничими, жоден воїн на колісниці не повинен «нападати на нещасного пішого воїна, ні лякати, ні перемагати його».

Приблизно у той же час у тисячах кілометрах від Індії, на Близькому Сході старозавітна книга Второзаконня стверджує вустами пророка Мойсея, що завойовник, перш ніж атакувати місто, зобов’язаний запропонувати йому «мир» – тобто здачу без бою. Крім того, Мойсей забороняє нищити плодові дерева навкруги міста, що перебуває в облозі:

«Коли будеш облягати місто багато днів, щоб воювати з ним та щоб здобути його, то не знищиш його дерева, і не піднесеш сокири на нього, бо з нього ти їстимеш, і його не будеш стинати, бо чи ж пільне дерево — то чоловік, щоб увійти перед тобою до обложеного міста? Тільки дерево, що про нього ти знаєш, що воно не дерево на їжу, його знищиш та зітнеш, і будеш будувати з нього речі обляга́ння проти того міста, яке провадить з тобою війну, аж до упадку його (Повторення Закону (Второзаконня) 20: 19-20).

У VII столітті нашої ери на тому ж Близькому Сході виникає нова релігія – іслам. У збірнику хадисів (записів висловлювань пророка Мухаммеда та його сподвижників) зафіксований наказ тестя Мухаммеда, халіфа Абу-Бакра, який він надавав своїм військам:

«Коли зустрінеш ворога, і Аллах дасть тобі перемогу, то не лютуй і не нівеч (тіла ворогів), не будь віроломним та боягузом. Не вбивай ані дитини, ані старого, ані жінки. Не спалюй пальми та не здирай з них кору, не зрубай дерев та не вбивай худоби більше, аніж треба для їжі. Ви будете проходити повз келії людей, які кажуть, що присвятили себе Аллахові, – залишайте ж у спокої їх і те, чому вони себе присвятили».

Водночас на іншому краю землі молодший сучасник Абу-Бакра, ірландський монах Адамнан переймається тими ж проблемами, що й ісламський каліф. Авторству Адамнана належить так званий «Закон невинних» (Lex innocentium), який потім назвуть «Женевською конвенцією Давньої Ірландії». Це перший в історії Європи закон, який передбачає санкції за вбивство або насилля над нонкобатантами – жінками, дітьми, церковнослужителями та селянами на церковних землях. «Закон невинних» був прийнятий у 697 році на синоді помісної кельтської церкви в ірландському місті Бірр. Серед санкцій, які накладалися на порушників закону, фігурували відлучення від церкви, змушення до виплати грошових штрафів постраждалим або родичам загиблих та навіть смертна кара. Зокрема, закон описує покарання для того, хто вб’є жінку під час війни: «…перед смертю йому відрубають праву руку та ліву ногу, а потім він помре».

Здобутки Женеви

Від «Женевської конвенції Давньої Ірландії» до першої справжньої Женевської конвенції минуло більше тисячі років. Перша Женевська конвенція, присвячена захисту хворих і поранених в умовах війни, була прийнята 22 серпня 1864 року. Це був міжнародно-правовий документ, ратифікований 9 країнами – Швейцарією, Великим герцогством Баден, Бельгією, Данією, Іспанію, Францією, Італією, Швецією (разом із Норвегією, яка на той час перебувала зі Швецією в унії) та Нідерландами. Пізніше до конвенції приєдналися інші держави, включаючи Австро-Угорську та Російську імперії.

Перша Женевська конвенція встановлювала нейтральний статус для персоналу шпиталів та похідних лазаретів, включаючи тих, хто займався транспортуванням поранених. Нейтралітет позначався білим прапором та пов’язкою з червоним хрестом на руці, однак ці знаки мали бути видані належною військовою владою.

Досить швидко стало зрозуміло, що для врегулювання законів та звичаїв війни на міжнародному рівні однієї конвенції недостатньо. Загалом з 1884 по 1949 рік було прийнято та доопрацьовано ще декілька Женевських конвенцій – у тому числі, «Про поводження з військовополоненими» та «Про захист цивільного населення під час війни». У 1977 році до них було додано ще два протоколи – стосовно захисту жертв міжнародних збройних конфліктів та збройних конфліктів не міжнародного характеру.

Найвідомішою є Четверта Женевська конвенція 1949 року, яка наразі включена у склад звичаєвих норм міжнародного права – тобто є обов’язковою до виконання для усіх країн – учасниць конфлікту, незалежно від того, чи підписували вони конвенцію, чи ні. Четверта Женевська конвенція забороняє:

• напади під час війни на цивільне населення в цілому або окремих мирних громадян;
• вбивство або поранення противника, який здався у полон або не може більше брати участь у бойових діях;
• застосування зброї або методів ведення бойових дій, які можуть спричинити непотрібні втрати або зайві страждання.

Напади можуть бути спрямовані лише на військові об’єкти. Поранені та хворі мають отримувати медичну допомогу незалежно від того, до якої сторони конфлікту вони належать. Військовополонені та інтерновані цивільні особи мають право на збереження життя, повагу до їхньої гідності, політичних, релігійних та інших переконань, право на судовий захист, право отримання допомоги та на переписку зі своїми родинами. Жодні насильницькі та репресивні дії щодо таких осіб забороняються.

Злочин та покарання

Неважко побачити, що дії російської армії в України порушують усі вищезгадані пункти без винятку. За даними Офісу генерального прокурора, з 24 лютого в Україні зареєстровано 10150 порушень законів та звичаїв з боку російських загарбників. Як повідомила 6 травня генпрокурор Ірина Венедиктова, розслідування воєнних злочинів, здійснених під час війни Росії проти України, зараз ведуть 17 країн. За словами генпрокурора, кожна країна знаходила у своєму законодавстві свої причини для відкриття розслідування.

З 2002 року встановленням відповідальних за скоєння воєнних злочинів займається Міжнародний кримінальний суд у Гаазі (МКС). Базою для функціонування МКС є Римський статут, прийнятий у 1998 році. Серед воєнних злочинів, яким присвячена 8 стаття Статуту, зокрема, фігурують:

• навмисні напади на цивільні об’єкти, тобто об’єкти, які не є військовими цілями;
• напад на незахищені міста, села, помешкання або будівлі, які не є військовими цілями, або їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів;
• розграбування міста або населеного пункту, навіть якщо він захоплений штурмом;
• переміщення державою-окупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію, або депортація чи переміщення населення окупованої території у межах або за межами цієї території.

28 лютого головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан оголосив, що МКС розпочинає розслідування щодо скоєння Росією воєнних злочинів та злочинів проти людства в Україні.

За минулі два місяці Карім Хан особисто відвідав Львів, Київ, Бучу та Бородянку.

«Ми будемо проводити незалежне розслідування. Ми протягнемо руку співробітництва державам, організаціям, а потім проводитимемо ретельну судово-медичну експертизу. Ми хочемо докопатися до істини, але водночас ніхто не може бути просто спостерігачем… Я бачив тіла у мішках та інші докази вбивств. Ми маємо дізнатись, як загинули ці люди і хто зробив це, наполягати на відповідальності», – наголосив він, виступаючи наприкінці квітня у Радбезі ООН .

Автор: Юлія Тєнєньова