Закритий показ фільму “Квіти на темному тлі” відбувся у Києві

У столиці відбувся спеціальний закритий показ українського документального повнометражного фільму про перший період повномасштабного вторгнення "Квіти на темному тлі". Стрічку присвячено страшному досвіду окупації, жаху ексгумації закатованих українців та боротьбі військових з ворогом.

Журналістка Новини.LIVE Анна Сірик поспілкувалась з режисеркою фільму Іриною Правило. 

Фільм "Квіти на темному тлі" показали у столиці

Три історії перетинаються навесні 2022 року. Подружжя художників, Наталя та Сергій, розділені окупацією, втрачають зв’язок один з одним. Їх поглинає стан безпорадності та невідомості, як і мільйонів інших українців. Водночас на захисті "дороги життя" стоять бійці 72 бригади ЗСУ, забезпечуючи евакуацію цивільних до Києва, та далі, на Захід. Не встигаючи поїхати з рідного міста, священник Андрій Галавін опікується похованням перших жертв регіону, які знаходять тимчасовий прихисток на території храму та, з часом, будуть перепоховані. 

Відбувся перший закритий спеціальний показ вашого фільму. Які ваші враження та чи виправдались очікування?

Перша місія показу — показати фільм героям. Для нас містично потужним моментом стало те, що сьогодні всі були присутні. Особливо цінно, що на показі також були Людмила та Марина Верхогляд (мати та дружина Героя України Андрія Верхогляда, якому присвячено картину). Відчувалося ніби сам Андрій Верхогляд побував на показі. Ці люди зробили цю історію, адже доля нам подарувала зустріч з ними у правильний момент. Друга складова — закликати людей, які продукують змісти, просувають наші меседжі, борються за українську свідомість та адвокацію України у світі до спільної дії. У змістовному плані я думаю, що все відбулося. Показ запустив процес, розпочав життя стрічки. Я дуже сподіваюсь, що це стало початком багатьох-багатьох стежок, якими ми будемо йти до наших глядачів.

Ви почали документувати війну ще на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Ви фільмували наслідки воєнних злочинів у Бородянці, Бучі, Ірпені, Горенці, Бабинцях та у Демидові. Чи пам’ятаєте ви ту мить, коли зрозуміли, що маєте зробити з цих матеріалів повнометражну картину?

У нас було відчуття, що потрібно обов'язково знімати. Воно з’явилось під кінець березня 2022. Минуло перше заціпеніння від російського варварства. Почали додаватися емоції, коли наші люди почали чинити спротив, зупиняли танки. Ці моменти серед темряви почали дарувати надію. І, як по драматургії, від повного нещастя до повного щастя. В один момент зі співавтором Олександр Мещеряковим ми збагнули, що вже зробили все, що було у наших силах для столиці і Київщини по волонтерству. У нас були гуманітарні запаси в кав'ярні. Ми все порозвозили та допомагали сім'ям.

Ми зрозуміли, що треба якнайбільше фільмувати наслідки злочинів російських солдат. Було постійне враження, що ти в якихось апокаліптичних декораціях. Водночас був обмежений дозвіл на зйомки. Ти намагаєшся щось фільмувати, тебе зупиняють, перевіряють. Було багато таких випадків. Ми зрозуміли, що це буде повнометражний формат, коли звільнили Бучу. Коли ми побачили все, що там відбулося, ці страшні кадри. Якщо чесно, у той момент здавалося, що світ ніколи вже не забуде. Ці світлини залишаться на все життя з нами. 

Головні герої вашого фільму це подружжя художників Сергій та Наталя, настоятель храму Святого апостола Андрія Первозваного у Бучі Андрій Галавін, військові Сергій Булданов та Віталій Палій. Чому ви вирішили розповісти саме їхні історії?

Сергій та Наталя — наші друзі. Ми знали їхню історію, переживали, коли художниця перебувала в окупації. Вдячні Наталі, що вона погодилась аби ми зафіксували її свідчення одразу після звільнення. Ми просто наважилися і поїхали знімати ексгумацію загиблих у Бучі. Були абсолютно враженні образом білого храму, який ще не добудували, не розписали. Ця будівля у своїй білосніжності стає свідком усіх подій. Саме там ми зустріли настоятеля Андрія Галавіна, який виконує місію провідника сумного паломництва на місце ексгумації. Коли ми вже мали ці дві лінії, то збагнули, що фільм без військових робити не можемо. 

Стрічку "Квіти на темному тлі" присвячено загиблому Герою України, командиру 72 ОМБ Андрію Верхогляду. Яку роль військовий відіграв у вашому проєкті?

Ми майже одразу отримали акредитацію, але тоді потрапити до військових та фільмувати їх було складно. Одного дня ми дізнались, що тато нашого близького друга загинув під час оборони Київщини. Ми вийшли на зв’язок, щоб підтримати його, у розмові дізнались про Андрія Верхогляда, до якого можна було б звернутись за підтримкою. Друг одразу його набрав, і вже за кілька днів ми їхали на позиції. Саме завдяки Андрію Верхогляду (позивний "Лівша") ми отримали можливість прожити кілька діб з захисниками.

Наші герої — це дуже красиві люди, різні і вони є прообразом українців. Ми мали шанс почути їхні думки, які зрозумілі кожному, але водночас мають філософський і духовний сенс.

Ваш фільм відчувається, як переосмислення страхіть деокупованої Київщини три роки потому. Українці неодноразово бачили російські злочини, але вам вдалося виокремити в новій трагічній реальності своєрідну естетику і художність. Це ваше суб’єктивне переосмислення подій?

Звичайно, коли ти режисер у тебе вже є напрацьоване око. Я сама дивуюсь, як воно так виходило. Наприклад, ми приходили на локацію, дуже швидко документували, а потім повертались додому і розуміли, що все це корисний матеріал. Знято 10-15 кадрів, але всі йдуть у монтаж. Коли ти просто відчуваєш, що не можеш не знімати, то ти маєш знімати. Це якраз той випадок. Ми не планували проєкт "про війну". Це був виклик, поклик професії, а далі нас ніби вела доля.

У назві стрічки фігурує нетиповий для воєнної документалістики образ квітів. Він червоною ниткою з’являється і в самій картині, і далі — розбомблені поля, храмова плитка і полотна художників. Це завчасно вигаданий символ чи містична випадковість?

Насправді ми шукали дуже довго назву для проєкту, а тоді образ народився сам. Коли ми почали монтажно складати фільм, ми читали українську поезію, багато думали і раптом з’явилась назва — "Квіти на темному тлі". Ми почали продивлятися матеріал і знайшли багато образів та прообразів, що народжують цю асоціацію. Тому що "Квітка на темному тлі" — це і вирва у полі, квіти на труні воїна, скляні уламки розбитого вікна, плитка у храмі. Коли з’явилась ця назва, все ніби стало на свої місця. 

Це кіно про опір життя. Ми часто бачимо, як квіти, трава, зелень пробиваються попри всі незгоди через найміцніший бетон чи асфальт. Ця впертість квітки, її досконалість — дуже важлива для фільму про воєнні часи. Також краса квітів — як докір недосконалості людства. Здавалося б душа, людина мають усе для цієї краси, але чомусь дехто робить вибір нищити і вбивати. Певно саме тому один з героїв картини ставить питання: "Це люди?". Контекстно фільм є мистецьким доказом геноциду. Цей образ дуже точно характеризує цю добу. 

Незабаром буде здійснено англомовну адаптацію фільму за підтримки Українського культурного фонду для показів на закордонних майданчиках. Українська прем’єра запланована на весну 2026 року, а кінопрокат прагнуть приурочити до річниці звільнення Київщини від окупантів. 

Нагадаємо, ми ділились добіркою українських фільмів для перегляду після роботи. Також ми радили фільм, який розплющує очі на проблеми газлайтингу.