Тепло, яке Європа може дати Україні цієї зими

У Брюсселі вже потроху вмикають опалення. Це та побутова дрібниця, якої майже не помічаєш. Але цього року, як і кожної зими від початку повномасштабної війни, я згадую українців, для яких тепло в оселі давно перестало бути звичною річчю. Україна знову готується зустрічати зиму під обстрілами — уже п’яту від початку великої війни. І цього разу я особливо думаю про дітей.

ЮНІСЕФ попереджає, що цієї зими родини з дітьми знову можуть залишитися без тепла, світла й води, а мільйонам людей знадобиться допомога, щоб пережити холодні місяці.

Європа й надалі стоїть поруч з Україною. Вона підтримує її оборону, відбудову та європейський шлях, а також людей, які були змушені виїхати. Але поряд із великими рішеннями іноді потрібні й прості людські жести. Я довго думав, що ми, європейці, можемо зробити на додачу до того, що вже робимо, і хочу поділитися однією ідеєю. Чому б не створити європейську зимову програму для українських дітей із територій, які найбільше потерпають від війни?

Європа вже має досвід такої солідарності

Моє покоління в Бельгії добре пам’ятає «чорнобильських дітей». Після 1986 року сотні тисяч дітей із забруднених районів України щоліта приїжджали до Італії, Ірландії, Німеччини, Бельгії, Франції та Іспанії. Їх приймали звичайні містечка, парафії, школи й родини. Люди просто вирішили, що мають допомогти. Багато з тих дітей і досі підтримують зв’язок із сім’ями, які їх тоді прихистили. Для багатьох бельгійців це стало першою особистою зустріччю з Україною.

Є й інший історичний приклад, який варто згадати. Уже у вересні 1939 року, ще до Бліцу, дітей із Лондона відправляли в сільську місцевість, щоб уберегти їх від очікуваних бомбардувань. Так їх захищали, поки дорослі тримали країну, відновлювали життя й протистояли агресору. Українським родинам сьогодні не потрібні повчання про стійкість — вони демонструють її щодня. Але вони заслуговують на більше можливостей забезпечити своїм дітям безпеку й перепочинок.

Для мене ця ідея має ще й родинне відлуння. Мій батько часто розповідає про Каркассон, де він дитиною переховувався під час війни. Саме його розповідь згадується мені, коли я уявляю, яким міг би бути тимчасовий прихисток далеко від обстрілів, без утрати зв'язку з родиною і власною країною.

Як могла б працювати зимова програма

Зимова програма передбачала б, що з грудня до лютого європейські громади тимчасово прийматимуть шкільні класи українських дітей віком від 6 до 12 років із територій, які найбільше потерпають від війни. Сенс цієї ідеї простий: подарувати дітям частину зими в теплі — зі спокійним сном, навчанням за партою, спортом, музикою, новими друзями та звичайним дитинством без щоденних сирен.

Де саме діти жили б ці вісім-десять тижнів, залежало б від їхнього віку та сімейної ситуації. Найпростіший варіант, коли в дитини вже є рідні десь у Європі: тітка, дядько, бабуся чи двоюрідна сестра. В усіх системах захисту дітей розміщення в родичів вважається найкращим рішенням, тому з нього можна було б почати.

Другий варіант, для дітей трохи старшого віку, це перевірені українські родини з діаспори. Та сама мова, та сама їжа, і поруч людина, яка розуміє, через що дитина пройшла. Таких родин шукали б українські суботні школи та діаспорні організації, а перевіряли б їх за звичайними правилами. Діти жили б у них щонайменше по двоє, ніколи самі.

Третій варіант, основний для наймолодших, це проживання всім класом разом зі своїми вчителями. У кожної дитини була б місцева родина-опікун, яка забирала б її на вихідні та свята і щовечора привозила назад.

Це лише можливі варіанти, і, звичайно ж, можна обговорювати інші рішення, безпечні й корисні для дітей. Важливо сказати, що програма мала б діяти лише за добровільною згодою батьків і в координації з українськими школами та місцевою владою. Адже тут потрібні чіткі правила супроводу, медичного страхування, захисту дітей, постійного зв’язку з родинами та гарантованого повернення у визначений строк.

Коли солідарність стає особистою

Чому я вважаю, що це хороша ідея саме зараз? Бо європейці хочуть і далі допомагати. Я бачу це щодня в Брюсселі. Але втома від новин реальна, і війна для багатьох стала заголовком, повз який гортають стрічку. Коли ж восьмирічна дівчинка з Харкова сидить за однією партою з твоєю дитиною, війна перестає бути абстракцією, а солідарність стає особистою.

Кожне містечко, яке прийняло б український клас, стало б свідком. Кожна школа, кожна родина, кожна місцева газета. Діти поїдуть додому, але місто, яке їх приймало, їх не забуде. Між школами залишиться партнерство, між учителями — професійні зв’язки, між родинами — дружба.

Від наявного досвіду до зимового пілота

До того ж зима в Європі — це міжсезоння. Дитячі табори, хостели, пансіонати та спортивні центри з грудня до лютого стоять напівпорожні. Приміщення є. Досвід теж є: Європейський комітет регіонів разом з Асоціацією міст України вже кілька років організовує літні табори для українських дітей у десятках європейських міст. Залишається зробити ще один крок і подумати про зиму.

Почати можна з пілотного проєкту для кількох сотень дітей із Харківської, Сумської, Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей, а також підконтрольної Україні частини Донеччини. Після оцінки результатів програму можна було б розширити.

Наприкінці лютого або на початку березня діти поверталися б додому — до своїх родин і шкіл, із новими друзями, теплими спогадами і, хто знає, із запрошенням приїхати знову влітку.

Така програма діяла б за принципово іншою логікою, ніж російська політика примусового переміщення та депортації українських дітей. Її основою були б добровільність, постійний зв’язок дитини з родиною в Україні та заздалегідь визначена дата повернення.

Тепло як конкретний прояв підтримки

У Брюсселі, як і в багатьох інших європейських містах, ми добре знаємо ціну відкритості та взаємодопомоги. Європа не може позбавити Україну болю цієї війни. Але вона може подарувати дітям із прифронтових громад трохи тепла, світла й відчуття безпеки в найважчі зимові місяці. І, можливо, саме з таких простих рішень народжується сила, що допомагає вистояти.