Ринок праці України — чотири причини парадоксу кадрового дефіциту

Уже кілька років з кожної праски лунає одна й та сама теза: Україні не вистачає робочих рук. І водночас офіційна статистика фіксує: безробіття за методологією МОП у 2022–2026 роках тримається на рівні 12–12,6% — суттєво вище за довоєнні 8–9%. Обидва факти правдиві одночасно. Розгадка не в статистичній похибці, а в тому, що держава й бізнес роками створювали умови, за яких дефіцит кадрів і надлишок безробітних не виключають, а підживлюють одне одного. Щоб зрозуміти механізм, розберемо його пошарово.

Чому "нестача кадрів" — не те, чим здається?

Перший шар - людський капітал. "Нестача кадрів" в українському контексті майже ніколи не означає нестачу людей, готових працювати. Вона означає нестачу людей, готових працювати на тих умовах, які пропонує ринок — і це принципова різниця, яку зручно замовчувати. Середня зарплата формально зростає, але це зростання з'їдає інфляція й закладена в Бюджетну декларацію на 2027–2029 роки девальвація гривні до 51,5 грн за долар. Найпоказовіше це видно в прифронтових регіонах, де кадровий голод найгостріший: саме там підвищення зарплат за роки війни були мінімальними, а на Херсонщині — взагалі знизилися. Бізнес хоче кадрів, але не готовий платити ризикову премію за роботу під постійними обстрілами. Працівник, який має вибір, цю премію вимагає природно.

Як держава одночасно кричить про дефіцит і його поглиблює?

Друга складова - підготовка спеціалістів для ринку праці. Державне замовлення — кількість бюджетних місць у закладах профтехосвіти і вищої школи — з року в рік скорочується. Офіційні пояснення "демографічними чинниками" варто одразу відкинути: коли чиновник коментує власне рішення, він пояснює виправдання — і жодної відповідальності за нього не несе. Державне замовлення на підготовку фахівців — пряме управлінське рішення: скільком людям і за якими спеціальностями оплатити навчання. Якщо держава публічно волає про нестачу кадрів і водночас не наповнює держзамовлення пропорційно заявленому дефіциту — це держава, яка одною рукою створює дефіцит, а другою нарікає на його наслідки.

Найгостріше це видно в профтехосвіті — ланці, яка саме і має готувати ті "робочі руки", дефіцит яких озвучують найголосніше, але яка залишається найменш фінансованою складовою всієї системи.

Що хаотичне бронювання робить з ринком праці?

Третій елемент парадоксу — постійна змінюваність правил бронювання військовозобов'язаних. За останній рік система кілька разів змінювала підхід до врахування сумісників у квотах і критерії визначення підприємств критично важливими. Черговий перегляд запланований до вересня 2026 року. Кожна окрема зміна може мати раціональне обґрунтування, але їхня сукупність посилає бізнесу чіткий сигнал: правила гри можуть змінитися будь-коли. Раціональна відповідь підприємця — мінімізувати найм, бо невпевненість щодо правил бронювання коштує дорожче за тимчасову нестачу кадрів.

Бронювання прив'язане до підприємства, посади і рівня оплати праці. Наслідок закономірний:

• вимушені переселенці і мешканці прифронтових регіонів, які найбільше потребують стабільної роботи, отримують найменшу зарплату.
• саме вони фактично виключені з пріоритетного доступу до бронювання.
• бізнес у нестабільних регіонах не наймає, бо ризик зміни правил надто великий.

Чому податкова архітектура карає за зростання?

Четвертий елемент — фіскальний. Податкове навантаження на бізнес у 2026 році зростає: вищі мінімальні суми ЄСВ через підвищення мінімальної зарплати, посилений контроль за "дробленням" бізнесу, активізовані перевірки. Фіксовані платежі спрощеної системи оподаткування зростають синхронно з мінімальною зарплатою незалежно від реальної прибутковості — підприємець із впалим доходом сплачує ту саму суму, що й на піку. До цього додається "податкове урвище": перевищення ліміту доходу навіть на гривню означає різкий стрибок навантаження. Логіка очевидна: сама податкова архітектура карає підприємства за зростання — тобто саме за те, що мало би створювати нові робочі місця і зменшувати безробіття.

Складемо всі чотири елементи разом — і парадокс перетворюється на цілісну логічну систему. Зростання безробіття на тлі розмов про "нестачу робочих рук" — не аномалія, а прогнозований результат структурних дисбалансів, які накопичувалися роками. Війна лише прискорила їхнє виявлення і загострила їхній прояв. Розв'язати цю систему деклараціями про "випереджаюче зростання соціальних стандартів" не вийде, доки ніхто на рівні ухвалення рішень не лікує причину — а лише перекладає відповідальність на абстрактний "ринок" і конкретну демографію.