Коли світ втрачає моральні орієнтири: як жити, коли несправедливість стає частиною реальності

Є речі, до яких неможливо звикнути, навіть якщо вони повторюються щодня. Неможливо звикнути до звуку балістичної ракети, яка летить на твоє місто, до повідомлень про загиблих дітей, до зруйнованих будинків, у яких ще вчора жили люди, до фотографій дитячих візочків серед уламків. Неможливо звикнути до того, що звичайний день, який ти планувала провести з родиною, раптом перетворюється на ще одну історію про пошук безпечного місця. І, мабуть, найважче — усвідомлювати, що навіть після всього пережитого ти відкриваєш новини й знову стикаєшся з тим, що важко пояснити з погляду елементарної людяності.

У ніч проти 22 жовтня 2026 року Росія знову [атакувала Київ балістичними ракетами](https://videos.novyny.live/news/rf-vipustila-21-raketu-po-kiievu-pislia-peregovoriv-efir-denlive-350385.html). Руйнування, загиблий, поранені, пошкоджена цивільна інфраструктура — усе це не абстрактні повідомлення в стрічці новин, а наша щоденна реальність. Унаслідок удару загинула людина, серед поранених були діти. Ми знову прокинулися в країні, де ніхто не може гарантувати, що наступна ніч буде спокійною, а наступний ранок почнеться не з повітряної тривоги.

І майже одночасно зі звістками про чергові російські атаки світ почув слова спеціального посланника президента США Стіва Віткоффа, який [назвав путіна гуманістом](https://news.novyny.live/vitkoff-nazvav-putina-gumanistom-pid-chas-zustrichi-v-rosiyi-350194.html). Це сталося під час зустрічі в Санкт-Петербурзі 21 жовтня 2026 року, після звільнення американського громадянина Стівена Габбарда, якого росія утримувала в ув’язненні. Віткофф подякував путіну й охарактеризував його саме цим словом.

Я не знаю, що відчуває людина, яка вимовляє такі слова, перебуваючи поруч із російським президентом. Не можу знати її мотивів і не збираюся ставити їй психологічні діагнози. Але я знаю, що відчувають українці, які читають ці новини після чергової ночі під обстрілами. І як психотерапевтка, і як людина, яка живе в Україні, я вважаю важливим говорити про це не лише мовою політичного обурення, а й мовою психології, адже йдеться про наслідки, які значно глибші, ніж одна невдала заява чи черговий дипломатичний скандал.

Що відбувається з людиною, коли вона живе в реальності, де її безпосередній досвід суперечить тому, що їй пропонують вважати правдою?

Коли слова втрачають значення

Для людини, яка перебуває в безпеці за тисячі кілометрів від війни, слово «гуманіст» може бути елементом дипломатичного протоколу, способом висловити вдячність або частиною політичної гри. Для українця, який щойно провів ніч в укритті, почув про загибель дитини чи дізнався, що російська ракета зруйнувала житловий будинок, це слово має зовсім іншу вагу. Воно стикається з конкретною реальністю, у якій людське життя щодня опиняється під загрозою внаслідок російської агресії.

Гуманізм — це не комплімент, яким можна обмінятися за столом переговорів. Це повага до людського життя, гідності, свободи й права людини не бути жертвою чужих політичних амбіцій. І коли поняття, які мають визначати наші моральні орієнтири, починають використовуватися так, що вони суперечать очевидним наслідкам дій, у людини виникає глибоке внутрішнє несприйняття. Вона чує слова, але більше не може довіряти їхньому значенню.

Це не означає, що одне висловлювання здатне зруйнувати всі наші уявлення про світ. Проте, коли подібні суперечності накопичуються, людина починає втрачати довіру не лише до конкретних політиків, а й до інституцій, міжнародних домовленостей, дипломатичних запевнень і самої мови, якою описують справедливість, мир та людяність.

Ми бачимо, що відбувається з Україною. Ми знаємо ціну кожного дня цієї війни. Ми бачимо зруйновані міста, поховання, лікарні, які працюють під загрозою нових ударів, енергетичну інфраструктуру, яку росія намагається знищити, родини, які втратили близьких, і дітей, чиє дитинство проходить між тривогами та укриттями. Тому, коли хтось називає гуманістом керівника держави, яка веде проти України повномасштабну війну, ми маємо право запитати: що саме сьогодні означає це слово і чи залишилося в ньому місце для тих людей, які гинуть?

Можна вести переговори, шукати дипломатичні рішення, звільняти незаконно утримуваних людей і намагатися припинити війну. Усе це важливо. Але дипломатія не повинна вимагати від нас відмови від власного досвіду, а прагнення до миру не може означати, що агресію потрібно називати гуманізмом, а захист своєї країни — перешкодою на шляху до миру.

Українці не відмовляються від миру. Ми хочемо жити в країні, де не потрібно щоночі думати про те, куди бігти під час ракетної атаки, де дитина може спокійно спати у своєму ліжку, де людина не мусить вибирати між роботою та безпекою, а родини не живуть у постійному очікуванні звістки про смерть близьких. Ми хочемо миру, який не стане іншою назвою для капітуляції, втрати свободи чи відкладеної загрози нового нападу.

Ми сміємося, але нам боляче

Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як українці реагують на чергові заяви Дональда Трампа. Ми жартуємо, іронізуємо, запитуємо одне одного, що він скаже наступного разу, дивуємося новим суперечливим висловлюванням і часом перетворюємо політичний абсурд на меми. У цьому гуморі є наша винахідливість, здатність швидко реагувати на обставини, потреба підтримувати одне одного й хоча б на кілька хвилин відсторонитися від того, що викликає сильне емоційне напруження.

Проте я не думаю, що цей сміх варто сприймати як ознаку байдужості. Часто за ним стоїть зовсім інше переживання. Коли людина не може вплинути на рішення світового лідера, але бачить, що ці рішення можуть мати наслідки для її країни, гумор стає одним зі способів повернути собі хоча б частину відчуття контролю. Ми можемо не змінити чужої політики, але можемо назвати абсурд абсурдом, розпізнати суперечність і не дозволити їй повністю заволодіти нашою свідомістю.

Утім, сміх не скасовує болю. Іноді ми жартуємо, а за кілька хвилин читаємо повідомлення про загиблих і не знаємо, що сказати. Іноді іронія допомагає пережити напруження, але потім приходить утома, яку вже не хочеться приховувати за дотепністю. Не кожен жарт означає, що людина впоралася зі своїми переживаннями, так само як відсутність сліз не означає, що їй не болить.

Як психотерапевтка, я хочу наголосити: нам не потрібно соромитися власних реакцій. Ми можемо гніватися, обурюватися, сміятися, плакати, відчувати безсилля або на певний час узагалі не мати бажання обговорювати політику. Психіка кожної людини реагує на тривалу загрозу по-своєму, і жодна з цих реакцій сама по собі не свідчить про слабкість.

Небезпека починається там, де ми вимагаємо від себе безперервної мобілізації, наче людина може нескінченно перебувати в стані готовності до боротьби й ніколи не потребувати відновлення. Ми не машини, які можна зарядити ще однією мотиваційною промовою. Ми люди, які втомлюються, сумують, люблять, бояться, працюють і намагаються знайти сили для наступного дня.

Війна виснажує не лише страхом

Коли ми говоримо про психологічні наслідки війни, зазвичай згадуємо тривогу, порушення сну, панічні реакції, постійну настороженість, переживання втрати та страх за життя. Усе це справді важливо. Проте існує ще один рівень переживань, який заслуговує на окрему увагу, — виснаження від несправедливості, знецінення й повторного зіткнення з ситуаціями, у яких людська гідність ніби перестає бути важливою для тих, хто ухвалює рішення.

Уявімо людину, яка провела ніч в укритті, майже не спала, вранці перевірила, чи всі її близькі живі, пішла на роботу, намагалася зосередитися на звичайних завданнях, а потім прочитала заяву, у якій відповідальність за продовження війни перекладають на Україну або виправдовують російського керівника. Для цієї людини новина стає не просто інформацією. Вона може сприйматися як заперечення її досвіду, знецінення пережитого й вимога ще раз довести очевидне: Україна захищається від агресії, а не створює її.

У психології є поняття морального дистресу — болісного переживання, яке виникає, коли людина стикається з діями або рішеннями, що суперечать її глибоким моральним переконанням, особливо коли вона не має достатньо можливостей змінити ситуацію. Цей термін не пояснює всіх переживань українців і не є діагнозом для кожного, хто обурюється політичними заявами. Проте він допомагає зрозуміти, чому несправедливість може виснажувати не менше, ніж постійна невизначеність.

Ми можемо відчувати гнів, тому що бачимо порушення справедливості; безсилля, тому що не можемо безпосередньо впливати на рішення людей, від яких залежить міжнародна політика; розчарування, тому що очікували більшої відповідальності від держав, які говорять про свободу та права людини. Якщо такі переживання накопичуються, людина може ставати дратівливішою, втрачати довіру, уникати спілкування або відчувати, що їй уже бракує сил реагувати на нові події.

Саме тому я не хотіла б, щоб українці сприймали власну втому як особисту поразку. Якщо вам сьогодні важче, ніж рік тому, це не обов’язково означає, що ви стали слабшими. Можливо, ви надто довго живете в умовах, які потребують від вас більше ресурсів, ніж ви встигаєте відновити. Можливо, ви втратили близьких, дім, роботу, звичний спосіб життя або відчуття безпеки, а тепер змушені ще й витрачати сили на те, щоб пояснювати іншим очевидність того, що з вами відбувається.

Ми повинні дозволити собі визнати цю втому. Не для того, щоб опустити руки, а для того, щоб зрозуміти, якої підтримки потребуємо, де можемо відновити сили й що варто змінити у власному повсякденні, аби не залишатися наодинці з виснаженням.

Як жити, коли справедливість не приходить вчасно?

Це запитання я ставлю собі не лише як психотерапевтка, а й як людина, яка живе в Києві, працює, пише, піклується про родину й намагається планувати життя в обставинах, які неможливо повністю передбачити.

Сьогодні я можу збиратися з онуком до басейну, думати про звичайні справи, планувати роботу, а потім починається повітряна тривога, і всі плани відходять на другий план. Ми прямуємо до укриття, стежимо за повідомленнями, чекаємо, коли небезпека мине. А коли вона минає, потрібно повертатися до життя, яке ніхто за нас не проживе: працювати, вирішувати побутові питання, підтримувати близьких, виконувати професійні обов’язки й знаходити сили для завтрашнього дня.

Я не маю універсального рецепта, який дозволив би людині не відчувати болю в таких обставинах. Не думаю, що він узагалі існує. Проте психотерапевтичний досвід дозволяє говорити про кілька принципів, які допомагають зберігати внутрішню опору, коли зовнішній світ не дає достатнього відчуття безпеки та справедливості.

Насамперед варто розділяти те, на що ми можемо впливати, і те, що від нас не залежить. Ми не можемо особисто змусити президента іншої держави змінити свою позицію, припинити маніпуляції або ухвалити рішення, яке вважаємо правильним. Не можемо гарантувати, що кожен міжнародний партнер діятиме відповідно до наших очікувань. Але можемо підтримувати українських військових, допомагати людям, які опинилися в скруті, працювати, брати участь у громадському житті, поширювати перевірену інформацію, вимагати відповідальності від політиків і робити те, що відповідає нашим цінностям.

Це не означає, що невеликі дії замінять необхідні політичні рішення чи військову допомогу. Вони не замінять їх. Проте вони допомагають нам не втрачати відчуття власної дієздатності, яке особливо важливе тоді, коли багато обставин перебувають поза нашим контролем.

Другий принцип — не вимагати від себе постійної сили. Ми звикли говорити про незламність українців, і це слово справді описує багато з того, що ми бачимо навколо. Але якщо незламність перетворюється на обов’язок ніколи не втомлюватися, не плакати, не просити про допомогу й не визнавати власних обмежень, вона стає ще одним тягарем. Людина має право сказати: «Мені важко. Я сьогодні не справляюся так, як хотіла б. Мені потрібна підтримка». Іноді саме це чесне визнання власного стану стає першим кроком до відновлення.

Третій принцип — берегти себе від інформаційного перевантаження, не відвертаючись від реальності. Нам потрібна інформація про безпеку, міжнародні рішення, військову допомогу й події, які впливають на нашу країну. Але нескінченне перечитування обурливих заяв, перегляд тих самих кадрів трагедій і постійне оновлення стрічки новин не обов’язково роблять нас краще поінформованими. Натомість вони можуть посилювати напруження й забирати сили, які потрібні для повсякденного життя. Важливо мати надійні джерела інформації, стежити за необхідними оновленнями й дозволяти собі робити паузи, коли це не суперечить вимогам безпеки.

Четвертий принцип — не залишатися наодинці зі своїми переживаннями. Людині потрібні інші люди, поруч із якими можна не вдавати, що все добре. Іноді достатньо розмови з другом, спільної вечері, обіймів, можливості розповісти про важкий день або просто побути поряд без необхідності щось пояснювати. Якщо тривога, порушення сну, емоційне виснаження чи інші симптоми стають тривалими й суттєво заважають жити, варто звернутися по професійну психологічну або медичну допомогу. Це не ознака слабкості, а відповідальне ставлення до власного стану.

І нарешті, потрібно повертати у своє життя звичайні речі, які приносять задоволення, навіть якщо нам часом здається, що радіти під час війни неправильно. Приготувати улюблену страву, прочитати книжку, піти до театру, поплавати в басейні, зустрітися з друзями, написати текст, купити квіти, погратися з дитиною — усе це не означає забути про війну. Це означає не дозволити війні забрати в нас усе, що робить життя людським.

Ми не зобов’язані віддавати війні кожну хвилину свого існування, кожну радість, кожну думку про майбутнє. Ми маємо право жити не лише в очікуванні наступної небезпеки, а й у просторі власних інтересів, любові, творчості, професійних досягнень і людських стосунків. Це не втеча від реальності. Це збереження того, заради чого ми продовжуємо боротися.

Нам потрібно не лише вистояти, а й залишитися живими всередині

Коли я думаю про українців, мене вражає не тільки те, скільки всього ми переживаємо, а й те, як багато життя продовжує відбуватися поруч із війною. Люди відкривають бізнеси, пишуть книжки, створюють мистецькі проєкти, навчають дітей, допомагають військовим, закохуються, народжують, ремонтують пошкоджені оселі, відновлюють роботу й будують плани. Ми продовжуємо робити те, що становить зміст людського життя, навіть коли обставини ніби щодня нагадують нам про його крихкість.

Я не хочу романтизувати ці зусилля або робити вигляд, що ми стали сильнішими завдяки війні. Війна приносить смерть, руйнування, втрати й біль, яких не можна виправдати жодними розмовами про зростання чи силу духу. Не кожна травма перетворюється на досвід, за який людина колись буде вдячна. Деякі втрати залишаються втратами, і ми маємо право сумувати за тим, що було відібрано в нас без нашої згоди.

Проте навіть у таких обставинах людина може зберігати здатність створювати щось нове, підтримувати інших, знаходити сенс у власних діях і поступово відновлювати те, що було порушене війною. Не тому, що страждання є необхідною умовою розвитку, а тому, що життя має здатність тривати, а люди — шукати способи повернути собі майбутнє.

Саме тому нам потрібна не лише військова й матеріальна підтримка, а й довгострокова увага до психологічного здоров’я суспільства. Нам потрібні доступна психотерапевтична допомога, реабілітація, підтримка ветеранів та їхніх родин, програми для дітей, допомога людям, які втратили близьких або домівки, і суспільство, у якому людина може говорити про свої переживання без сорому та стигми. Ми не можемо нескінченно вимагати від людей витримувати надзвичайні навантаження, не створюючи умов для їхнього відновлення.

І ще одне. Нам не потрібно переконувати себе, що світ справедливий, якщо наш досвід говорить про інше. Не потрібно виправдовувати політичні рішення, які вважаємо небезпечними, або вдавати, що слова впливових людей не мають значення. Ми можемо називати речі своїми іменами, критикувати рішення, вимагати відповідальності й водночас дбати про власний психологічний стан. Гнів не позбавляє нас здатності мислити, а професійний погляд не зобов’язує нас бути байдужими.

Ми також не повинні робити висновок, що весь світ мовчить або що всі люди за межами України втратили здатність розрізняти добро і зло. У самих Сполучених Штатах заява Віткоффа викликала критику з боку американських політиків. Це важливо пам’ятати не для того, щоб применшити наше обурення, а щоб не дозволити розчаруванню перетворитися на переконання, ніби ми залишилися абсолютно самі. Є люди, які розуміють, що відбувається, підтримують Україну й виступають проти виправдання агресії. Наше завдання — зміцнювати ці зв’язки, говорити правду й продовжувати відстоювати власні інтереси.

Жити далі — не означає змиритися

Я думаю, найважливіше запитання сьогодні полягає не в тому, як українцям навчитися не реагувати на несправедливість. Ми не повинні ставати байдужими до того, що відбувається з нашою країною, і не зобов’язані спокійно сприймати слова, які знецінюють пережите нами. Питання в іншому: як зберегти здатність діяти, коли гнів і біль уже переповнюють нас, коли здається, що від чергової несправедливої заяви нічого не змінюється, а наступний день знову може принести нові втрати?

Мабуть, починати потрібно з визнання того, що ми не можемо контролювати весь світ, але можемо дбати про те, що перебуває в межах нашого впливу. Можемо підтримувати одне одного, захищати власні цінності, допомагати тим, хто потребує допомоги, працювати, створювати, говорити, вимагати справедливості й не дозволяти чужим словам позбавляти нас здатності бачити реальність. Можемо відновлювати сили тоді, коли вони вичерпуються, і не соромитися того, що нам потрібен відпочинок.

Ми можемо продовжувати жити, не чекаючи, доки світ остаточно визначиться зі своїми моральними орієнтирами. Можемо виховувати дітей, писати книжки, будувати стосунки, розвивати країну, допомагати військовим і дбати про власне здоров’я. Можемо радіти тому, що маємо, не забуваючи про тих, хто втратив набагато більше. Можемо залишатися чутливими до чужого болю й водночас не дозволяти власному болю знищити все інше в нас.

Україна — це не тільки територія, яку ми захищаємо від російської агресії. Це люди, які продовжують жити на цій території, навіть коли їм страшно; це діти, які заслуговують на дитинство; це родини, які хочуть бути разом; це лікарі, учителі, військові, волонтери, письменники, підприємці, митці та мільйони інших людей, які щодня роблять свою справу. Це наша мова, культура, пам’ять, свобода й право самостійно визначати власне майбутнє.

Тому ми не просто витримуємо війну. Ми продовжуємо відстоювати життя, у якому не потрібно просити дозволу бути українцями, говорити своєю мовою, виховувати дітей у вільній країні й самим вирішувати, якою ця країна буде.

І коли сьогодні нам знову боляче від несправедливих слів, від байдужості, від політичних рішень, які можуть поставити під загрозу нашу безпеку, я хочу сказати: не вимагайте від себе не відчувати цього болю. Не потрібно переконувати себе, що все гаразд, коли це не так. Не потрібно бути сильними щохвилини. Але й не потрібно дозволяти чужим словам визначати межі нашого майбутнього.

Ми не знаємо, коли настане справедливий мир і скільки ще випробувань доведеться пройти. Проте ми знаємо, заради чого продовжуємо боротися. Заради життя, свободи, гідності й права наших дітей та онуків жити в Україні, яка належить самій собі.

Нам потрібні сили вистояти. Але нам також потрібні сили жити. Не колись, коли закінчиться війна й світ нарешті стане справедливішим, а вже сьогодні — настільки повно, наскільки дозволяють обставини. Бо Україна має не лише вистояти. Україна має жити. І ми маємо жити разом із нею.