Бідність, яка переживе війну — хто заплатить за провал соціальної держави

За роки повномасштабної війни Україна стрімко наблизилась до тієї межі, коли рівень добробуту громадян стає не просто питанням національної безпеки, а її визначальним фактором. Бідність, що переростає у злидні, — це вже не художня метафора, це економічно вимірювана реальність. Тож почнемо з цифр.

Індекс Джині 0,50 — що це означає для звичайної людини?

Індекс Джині в Україні (це показник нерівності доходів, де 0 — абсолютна рівність, а 1 — абсолютна нерівність) зріс з 0,25 у 2022 році до 0,50 у 2025-му, а частка населення за межею реального прожиткового мінімуму сягнула майже 38%. Зміни Індексу Джині фіксують різке посилення нерівності в доходах через велику різницю в зарплатах, втрату роботи та реальне зменшення рівня соціальної підтримки серед різних груп населення.

Ці дві цифри, оприлюднені позаминулого тижня, вказують на те, що країна стрімко рухається до такого способу організації суспільства, в якому висока концентрація доходів залишається у руках мізерної частини населення, а масштабна бідність засмоктує більшість. За цим загальнонаціональним трендом ховається група, для якої ця статистика є вже прожитим щоденним досвідом: 3,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Що показує звіт МОМ про 3,9 мільйона переміщених?

Стан цієї групи описала Міжнародна організація ООН з міграції (МОМ) у своєму звіті наприкінці липня. Картина промовиста: 87% переміщених родин уже вдалися принаймні до одного вимушеного кроку, щоб впоратися із ситуацією:

• 75% витратили заощадження.
• 59% скоротили споживання комунальних послуг.
• 53% зменшили витрати на медичні потреби.

Кожне п'яте домогосподарство ВПО переїхало в житло гіршої якості, а 17% прострочили орендні платежі. Майже сім із десяти ВПО живуть далеко від дому вже понад два роки – і саме тривалість переміщення, а зовсім не сам факт переїзду, найбільше виснажує фінансовий запас міцності родини.

Заступник голови Представництва МОМ в Україні Деян Кесеровіч застеріг показово: стабільна частка переміщених у населенні (близько 12% із 2023 року) не означає стабільних умов життя. Цифра застигла. Бідність під нею — ні. Прийшли злидні. Вони вже тут.

Скільки насправді ВПО в Україні — і чому цифри розходяться

За офіційним обліком в Україні 4,6 мільйона зареєстрованих ВПО — більше, ніж оцінка МОМ на основі репрезентативного опитування (3,9 млн). Розбіжність варто пояснювати чесно: облікові дані фіксують формальний статус, тоді як опитування вимірює реальну ситуацію людей, частина з яких могла інтегруватися, виїхати за кордон чи просто не оновлювати дані. Обидві цифри однаково важливі: одна показує масштаб зобов'язань держави на папері, друга — масштаб живої потреби. Не всі покладаються на державу і не всі готові поділитися своїми проблемами з інтерв'юерами. Проте масштаб проблеми визначити можна — від 4 до 5 млн осіб є вимушено переміщеними в Україні.

Хто найвразливіший усередині групи ВПО

Структура вразливості всередині цієї групи промовиста: більше 825 тисяч дітей, 230 тисяч людей з інвалідністю і майже 1,4 мільйона пенсіонерів — тобто кожен третій ВПО є людиною пенсійного віку. Варто одразу зняти хибне враження: скорочення кількості пенсіонерів в Україні з 13,5 мільйона у 2014 році до менш ніж 10 мільйонів сьогодні — не ознака покращення, а наслідок війни, окупації, вимушеної міграції та демографічної кризи. Тих, хто працює й фінансує соціальну систему, стає менше. Навантаження на кожного з них — більше.

Житлова лотерея замість житлової політики

Житлова політика для ВПО перетворюється на справжню адміністративну лотерею: підтримка залежить не від реальної потреби людини, а від часу переміщення, території походження, спроможності конкретної громади й наявності коштів саме в тій програмі, під яку людина формально підпадає.

Показова цифра: у 2026 році різними житловими програмами планують охопити трохи більше 41 тисячі ВПО, на що передбачено 5,4 млрд грн — на тлі 4,6 мільйона зареєстрованих переселенців масштаб охоплення залишається крапельним. Люди, які перемістилися після 2014 року, і ті, хто виїхав після 2022-го, нерідко опиняються в різних правових і соціальних умовах — це наслідок політики, в якій є окремі виплати й програми, але немає єдиної моделі роботи з людиною.

Офіс Омбудсмана — єдина інстанція, де ця розпорошеність стає видимою в цифрах: лише від початку 2026 року надійшло 3352 звернення від ВПО, за результатами яких поновлено 21 181 право. Понад дві тисячі моніторингових візитів за 2025 рік і майже сім тисяч рекомендацій органам влади — це свідчення того, наскільки часто система людину підводить. Фактично Офіс Омбудсмана виконує роль аварійного клапана там, де мала б працювати системна політика: кожне таке звернення — не ознака активності громадянського суспільства, а симптом того, що людина вже вичерпала всі інші шляхи.

Чи стане бідність ВПО хронічною після завершення війни?

Найголовніший висновок стосується не окремої програми чи виплати, а самої логіки економічної політики. Європейський досвід криз 2008 року та пандемії доводить: найстійкішими виявилися не держави з мінімальним втручанням, а ті, що послідовно інвестували в людський капітал, соціальний захист, перекваліфікацію та доступне житло — саме вони найшвидше відновили економічну активність. Соціальна держава в цій логіці не тягар для розвитку, а його передумова: інвестиція в людину одночасно підтримує економіку через збереження попиту сьогодні і формує продуктивну робочу силу завтра.

Для України, що вже стикається з дефіцитом кадрів і масштабною депопуляцією, ця логіка — не ідеологічний вибір, а питання виживання. Держава, що не інвестує в людський капітал зараз, коли він найуразливіший, ризикує залишитися після війни не лише з відбудованою інфраструктурою, а й із суспільством хронічно закріпленої нерівності — тим самим Індексом Джині 0,50, тільки вже без пояснення, що це наслідок бойових дій. Наслідок передбачуваний: нова хвиля еміграції молоді, якій немає де жити, немає роботи з гідною оплатою праці, немає перспектив для самореалізації. Вирішувати ці проблеми потрібно зараз. Після завершення війни може бути вже запізно.