Травма та проблеми інтеграції в цивільне життя — не маркетинг
Психологиня Анастасія Патенко про травму, повернення ветеранів до цивільного життя та доступ до фахової допомоги.
У недавньому інтерв’ю міністр у справах ветеранів Віталій Кім торкнувся теми психологічної реабілітації військових. Прозвучали думки, які потребують фахового розбору, оскільки напряму впливають на довіру ветеранів до системи допомоги.
Сім’я як опора — це добре, але що робити тим, хто один?
Віталій Кім зазначив, що психологічна реабілітація має відбуватися разом із сім’єю, адже понад 60% ветеранів стикаються з труднощами у стосунках після повернення, і підтримки потребує не лише сам військовий, а й його близькі. Це справді важливий напрямок: повернення з війни змінює динаміку в родині, і близьким теж потрібні знання, як витримувати ці зміни та не мати нереалістичних очікувань.
Проте тут одразу виникає питання: а що робити тим ветеранам і ветеранкам, які не мають сім’ї або чиї родини зараз не поруч? Якщо система будуватиметься переважно навколо сімейної інтеграції, частина людей, які не мають цього тилу, ризикує залишитися без належної підтримки.
«Я не вірю у всі ці травми» — ціна знецінення
Найбільше запитань викликала фраза міністра про те, що він «просто не вірить у всі ці травми та обробки», назвавши це «маркетинговою історією».
Коли так багато зусиль із різних боків — держави, психологів, лікарів, громадських ініціатив — спрямовано на поширення інформації про важливість ментального здоров’я, подібна позиція очільника профільного міністерства б’є по всій системі. Таке висловлювання підкріплює стигму та упереджене ставлення до звернення по фахову допомогу. Прикро чути це від людини, яка має бути в повному контексті того, як працює психіка в умовах бойових дій і що саме допомагає людям повертатися до життя.
Військовий і цивільний психолог: у чому насправді різниця
У розмові міністр запропонував зосередитися саме на військових психологах, зазначивши, що їх випускають лише близько двадцяти на рік. Це ще один момент, де змішалися різні поняття та задачі фахівців.
- Військовий психолог працює безпосередньо в структурі Сил оборони України — у пунктах постійної дислокації, навчальних центрах або поблизу зони бойових дій. Його завдання — моніторинг морально-психологічного стану підрозділу, підготовка особового складу до виконання завдань, контроль бойового стресу та кризова допомога при гострих реакціях, паніці чи втратах прямо на місці.
- Цивільний психолог та психотерапевт вступають у роботу тоді, коли людина демобілізувалася, завершила службу і повертається до цивільного життя (хоча програми Мінветеранів охоплюють і чинних військовослужбовців та їхні родини). Тут запити вже інші: вони лежать на перетині прожитого бойового досвіду та нової мирної реальності.
Звісно, для якісної роботи з ветеранами цивільному фахівцю необхідне розуміння специфіки військової справи, субординації та бойового досвіду. Для цього фахівці проходять додаткову спеціалізацію — навчаються доказових методів роботи з травмою, ПТСР та кПТСР саме у військових. І сьогодні в Україні таких спеціалістів точно значно більше, ніж двадцять: професійні спільноти системно навчаються, бо розуміють, що це нагальна потреба суспільства прямо зараз. Саме цивільний фахівець може створити той безпечний, нейтральний простір поза військовою ієрархією, де цей досвід можна інтегрувати.
Чи справді «немає критеріїв»?
Також пролунала думка, що сьогодні курси психологів проходять тисячі людей, а виміряти якість і результат терапії наразі неможливо.
Насправді нормативна база в цій сфері вже суттєво зрушила з місця. У лютому 2026 року в Україні було введено в дію Закон «Про систему охорони психічного здоров’я в Україні», а МОЗ та уряд запровадили чіткі вимоги до кваліфікації фахівців (зокрема розмежували першу психологічну допомогу, психологічне консультування, клінічну психологію та психотерапію) і запустили механізми сертифікації та верифікації спеціалістів. В Україні вже працює Реєстр надавачів послуг психологічної допомоги для ветеранів. Тобто система точно рухається до чітких стандартів, де випадкові люди «після двомісячних курсів» не допускаються до роботи з травмою.
Щодо вимірюваності результатів: у світовій практиці (наприклад, у протоколах Ізраїлю чи США) це давно вирішене питання. Використовуються стандартизовані опитувальники та шкали оцінки функціонування на вході й на виході з програми — чи то індивідуальна терапія на визначену кількість сеансів, чи низькоінтенсивні групи підтримки. Це дозволяє і самій людині, і державі бачити динаміку змін.
Водночас не можна ставити допомогу на паузу, чекаючи, поки винайдуть ідеальний критерій оцінки. Доступ до консультацій — чи то 10 сеансів, чи регулярний супровід — потрібен ветеранам уже сьогодні, паралельно з пілотуванням та доналаштуванням програм, що працюватимуть у нас.
Примус, інформування та межі компетенцій
У питанні обов’язковості психологічної реабілітації позиція міністра цілком логічна: примус не працює і лише породжує формальні довідки. У психології без власної згоди та готовності людини зміни неможливі.
Ми в сервісі психологічної допомоги Meclee вважаємо, що між примусом і бездіяльністю є великий простір — якісне інформування та доступність. Так само, як у медицині: ми не можемо змусити людину лікуватися, але якщо в неї щось болить і заважає жити, важливо пояснити, які є рішення і куди звернутися. І якщо перший фахівець не підійшов чи не спрацював контакт — у людини має бути зрозумілий маршрут, як звернутися до іншого, а не розчаруватися в допомозі загалом.
Наостанок варто згадати ще один критичний момент, який часто залишається поза увагою при обговоренні фізичної чи психологічної реабілітації. Частина людей повертається з війни у станах, коли звичайне психологічне консультування вже не є першочерговим інструментом — йдеться про важкі хімічні чи поведінкові залежності, виражені психіатричні стани. У таких випадках пріоритетом стає саме медична, психіатрична та наркологічна допомога.
І тут важливо розуміти, що психологічна, психіатрична та фізична реабілітація не мають існувати окремо одна від одної. У певних ситуаціях вони можуть доповнювати одна одну, а до роботи долучаються різні спеціалісти — психіатри, медичні та клінічні психологи, психотерапевти й інші фахівці залежно від потреб людини.
Тому мені хотілося б почути, як саме Мінветеранів планує вибудовувати взаємодію між цими напрямами. Яким буде маршрут людини, якщо їй потрібна не лише психологічна підтримка? Хто визначатиме, до якого спеціаліста її направити? Як забезпечуватиметься безперервність допомоги, якщо потрібна тривала робота або залучення кількох фахівців?
І, мабуть, це одне з головних питань до державної системи підтримки: не лише скільки програм буде запущено і скільки консультацій оплачено, а чи зможемо побудувати зрозумілий, доступний і послідовний шлях допомоги для кожної людини.
Інші колонки з розділу
Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?
Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?