Мінімальна зарплата і реальна економіка — пастка для держави

Ціни та тарифи в Україні вже давно – європейські, а зарплати – ні. За цією прірвою ховається не просто соціальна несправедливість, а структурна пастка для всієї економіки. Пастка, яка веде до структурного спрощення, рецесії та тінізації.

Чому мінімальна зарплата — це собівартість людини?

В економіці є поняття собівартості продукту: мінімальна сума витрат, без якої виробництво неможливе. Для людини таким аналогом є мінімальна заробітна плата. Це те, скільки коштує щомісяця "відтворити" працівника: нагодувати, одягнути, забезпечити дах над головою, базову медицину і транспорт.

З цієї логіки випливає незручна, але очевидна річ: мінімальна зарплата в концептуальному сенсі оподаткуванню не підлягає — адже вона покриває витрати на відтворення людини як виробничого ресурсу. Оподатковувати її — все одно що стягувати ПДВ із сировини, яку підприємство купує для власного виробництва. Проте з офіційної мінімальної зарплати 8 647 грн утримується ПДФО 18% (1 556 грн) та військовий збір 5% (432 грн) — разом 1 988 грн. На руки працівник отримує 6 659 грн, на 23% менше від і так заниженого офіційного показника.

Серед усіх країн-членів та кандидатів ЄС Україна — аутсайдер: 173 € — менше, ніж навіть у Болгарії (551 €), найбіднішій країні Євросоюзу. У Польщі мінімалка становить 1 091 €, у Франції — 1 802 €, у Бельгії — 2 070 €. Водночас ціни на продукти, комунальні послуги, паливо, оренду і транспорт в Україні вже давно перебувають на рівні Польщі або Чехії. Ціни доросли до Європи, а зарплати — ні.

Як держава маніпулює статистикою через занижений стандарт?

Заниження мінімальної зарплати — управлінський інструмент. Коли мінімалка штучно занижена, будь-яке підвищення середньої зарплати виглядає вражаюче: "середня зарплата вже в три-чотири рази перевищує мінімальну!" — звітує чиновник. Але якщо база завідомо занижена, кратне зростання над нею нічого не означає. Це як хвалитися, що зросли порівняно з власним підвалом: масштаб зростання вражає — але точка відліку прихована від погляду.

Щоб ефект маніпуляції закріпити законодавчо, мінімальну зарплату та прожитковий мінімум "заморожено" до 2027 року. Впродовж щонайменше двох років офіційний соціальний стандарт залишатиметься незмінним на тлі інфляції, яка й далі знецінює реальні доходи.

Де ховається розрив між прожитковим мінімумом і реальністю?

Існують три різні рівні одного і того самого показника:

• Законодавчий прожитковий мінімум: 3 328 грн для працездатних осіб. Він у 2,6 рази менший за фактичний.
• Прожитковий мінімум у фактичних цінах: 11 464 грн (дані за червень 2025 року). Саме цю цифру наводять профспілки, посилаючись на розрахунки Мінсоцполітики. З урахуванням інфляції за рік реальна цифра ще вища.
• Мінімальна зарплата нетто: 6 659 грн "на руки" — на 42% менше за фактичний прожитковий мінімум. Тобто людина, яка отримує мінімальну зарплату, може покрити лише 58% реального прожиткового мінімуму.

Мінсоцполітики офіційно визнало: фактичний рівень прожиткового мінімуму має бути принаймні вдвічі більшим за законодавчо встановлений. Показово, що з такою оцінкою виступає сам уряд — і саме він зберігає цей розрив незмінним.

Є і правовий вимір. Стаття 5 Закону "Про прожитковий мінімум" № 966-XIV зобов'язує Кабінет Міністрів щоквартально публікувати розрахунки фактичного прожиткового мінімуму. Востаннє Мінсоцполітики оприлюднювало ці дані у серпні 2025 року — за червень того ж року. За останні 12 місяців жодного оновлення. Посилання на те, що "методику змінюємо", не є правовою підставою для невиконання закону: обов'язок публікувати розрахунки за чинною методикою нікуди не зникає від консультацій з Радою Європи.

Корупційний податок, що блокує зростання зарплат

Якщо ціни в Україні відповідають середньоєвропейським, а зарплата у 5–10 разів менша — різниця кудись зникає. Головна стаття цього розриву — корупційний "податок", яким обкладений вітчизняний підприємець. Хабарі на перевірках, рекет, неформальні платежі для отримання дозволів, поборницькі схеми у держзакупівлях — все це навантаження бізнес несе постійно і не може перекласти у зарплату, не підірвавши власну конкурентоспроможність. Зарплати залишаються низькими не тому, що бізнес жадібний, а тому що левова частка доданої вартості "з'їдається" до того, як доходить до найманого працівника. Саме тому розмова про підвищення мінімалки без одночасного зниження корупційного навантаження на бізнес — половина відповіді на неповне запитання.

Чи може бідна країна вибратись із рецесії?

З наведених цифр випливає явище, яке економісти називають "working poor" — бідність зайнятого населення. У багатьох країнах ЄС є офіційний показник "in-work poverty rate" — частка працюючих, що живуть на дохід нижчий за 60% від медіанного. Людина працює повний робочий день, отримує офіційну зарплату — і все одно не може покрити базових витрат за реальними цінами.

Системні наслідки такої ситуації взаємопов'язані. Виснажений і психологічно пригнічений економічною безнадією працівник не може бути продуктивним — продуктивність праці є функцією не лише кваліфікації, а й базового добробуту. Якщо більшість зайнятих витрачає всі доходи на виживання, немає ні заощаджень, ні споживчого попиту. Економіка крутиться на мінімальних обертах. Коли легальна зарплата не дозволяє вижити, і роботодавець, і працівник зацікавлені у "конверті" — з усіма наслідками для бюджету та пенсійної системи. І нарешті: поки в Польщі мінімалка становить 1 091 €, а в Україні 173 €, раціональний вибір мобільного працівника очевидний. І не війна у цьому винна.

Стагнація в українській економіці вже є — не прогноз, а діагноз. Механізм переходу до рецесії простий: бідне населення — слабкий попит — падіння виручки бізнесу — скорочення персоналу і зарплат — ще слабший попит. Класична дефляційна спіраль. Заморожування мінімальної зарплати до 2027 року на тлі реальної інфляції — гарантоване прискорення цього процесу.

Держава, яка встановлює мінімальну зарплату нижчу за реальний прожитковий мінімум і одночасно скаржиться на низьку продуктивність, нагадує людину, яка сама себе б'є по голові молотком і обурюється, чому болить голова. Субсидування бідності через занижений стандарт — свідомий вибір, а не бухгалтерська помилка. І доти, доки цей вибір не буде переглянутий, жодна програма "економічного відновлення" не дасть результату, на який розраховують її автори.

Питання не в тому, чи може держава дозволити собі підвищити мінімальну зарплату. Питання в тому, чи може вона дозволити собі й далі не робити цього — і при цьому розраховувати на відновлення економіки, повернення мігрантів і зростання добробуту.