Коли успіх лякає — що я зрозуміла про синдром самозванки

Коли успіх лякає — що я зрозуміла про синдром самозванки

Ви отримали нову посаду, виграли тендер або виступили перед сотнею людей. Але замість радості — тривога. Наче ось-ось хтось вийде i скаже: "Насправді ви не заслуговуєте бути тут". Якщо знайомо — це може бути синдром самозванки.

Я знаю цей стан. Він не має клінічного діагнозу, але має реальні наслідки. Особливо — для жінок, які досягли лідерських позицій. Саме таких, як ми. Тому я хочу поділитися тим, що допомогло мені вийти з пастки сумнівів і не дати їм зупинити мій шлях.

Що таке синдром самозванки

Це внутрішній стан, коли не віриш у власні досягнення. Вважаєш, що всього досягла випадково, через везіння або помилку системи. Навіть маючи успішний досвід, живеш у постійному очікуванні викриття.

Цей феномен описали психологині Полін Кланс і Сюзан Аймс ще в 1978 році. З того часу він не втрачає актуальності — особливо в контексті жіночого лідерства. Синдром самозванки — це не про скромність, а про внутрішнє переконання: "Я недостатньо хороша, щоби бути тут".

Чому саме жінки-лідерки часто це переживають

У жінок-лідерок синдром самозванки проявляється частіше, ніж у чоловіків. І причина — не в особистісній слабкості. Причина в системі.

Історично жінок було менше в політиці, бізнесі, науці. Навіть сьогодні, досягнувши високих позицій, жінка може несвідомо відчувати тиск — "чи маю я право тут бути?" Це питання не лише про індивідуальний досвід, а й про культурний код.

Мене з дитинства вчили бути скромною. Не "випирати", не хвалитися, не демонструвати силу. У дорослому житті це трансформувалося в автоматичне знецінення себе. І кожного разу, коли я брала на себе щось масштабне, в голові звучало: "А раптом я не з тих, кому це дозволено?"

Культура підсилює цей сумнів. Сильних жінок називають "занадто емоційними", "занадто жорсткими", "занадто амбітними". І ці ярлики з часом формують внутрішній наратив: "я недостатньо цінна".

І я не одна. Мішель Обама розповідала, що навіть будучи Першою леді, думала: "Чи справді я тут законно?" Шеріл Сандберг, операційна директорка Meta, відкрито говорила: "Я іноді сиділа на нарадах і думала, що мене ось-ось викриють."

Це не сором. Це симптом системи, де жінкам довго не було місця. Але зараз ми тут. І маємо право залишатись.

Як це впливає на кар’єру

Синдром самозванки підточує впевненість. Жінка може не подати себе, не висунутись на конкурс, погодитись на менш вигідні умови, уникати публічності. Навіть коли вона має всі компетенції — сумніви змушують її відмовлятись від можливостей.

Це не те саме, що здорова самокритика. Самокритика допомагає вчитись. А синдром самозванки знецінює навіть те, що вже зроблено. Замість радості — постійне "замало".

Як я вчуся жити, не дозволяючи цьому синдрому керувати мною

• Я завела "папку доказів". У ній — скріни відгуків, результати, повідомлення від клієнтів і партнерів. Коли з’являється сумнів — відкриваю її.
• Я говорю про це. Вголос. З іншими жінками, лідерками, колежанками. І кожного разу чую у відповідь: "І я таке відчувала."
• Я більше не прагну бути ідеальною. Я прагну бути корисною. Це знімає тиск і повертає до реальності.
• Я змінила свій внутрішній словник. Не "мені просто пощастило", а "я доклала зусиль і скористалась моментом".
• Я працюю з коучем, який розуміє, що означає бути жінкою в керівній ролі. Це не про поради — це про дзеркало, яке не викривлює.
• Я вчуся приймати похвалу. Не відмахуватись, а відповідати: "дякую, це справді було важливо".
• Я дивлюсь на приклади інших жінок, які дозволили собі бути видимими. Бо їхній шлях — це теж підтримка.

Синдром самозванки не зникає повністю. Але я більше не дозволяю йому визначати, що я можу, а чого — ні. Іноді достатньо одного погляду в дзеркало і фрази: "Я тут не випадково".

Коли ми приймаємо свої успіхи — ми перестаємо грати роль. З’являється спокій. Відчуття: "так, я це зробила, я цього варта". І саме з цього починається лідерство. Справжнє. Без штучного блиску. Зі своєї сили.