Коли лікарня під ударом: як підтримати пацієнтів і медиків

Психотерапевтка Ксенія Тейлор пояснює, як атака на лікарню впливає на пацієнтів і медиків та яка підтримка потрібна після евакуації.

Ксенія Тейлор
Ксенія Тейлор

психотерапевт, письменниця у жанрі нон-фікшн, членкиня Української Асоціації психотерапевтів та Європейської Асоціації психотерапії.

Дата публікації:
18 листопада 2026 10:17
Атака на лікарню — як підтримати пацієнтів і медиків
Евакуація пацієнтів із лікарні після атаки.

У ніч проти 13 листопада внаслідок російської атаки було пошкоджено медичний заклад у Шевченківському районі Києва. У будівлі спалахнула пожежа, частково зруйновано другий поверх. За повідомленням Міністерства охорони здоров’я, постраждали троє пацієнтів, яким надали допомогу на місці. Медичні працівники не постраждали. Пацієнтів із пошкоджених відділень перевели до інших відділень лікарні. За даними ДСНС, персонал евакуював 30 людей, ще сімох урятували рятувальники.

Ми вже не вперше бачимо, як війна руйнує звичні уявлення про безпечні місця. Під ударом опиняються житлові будинки, школи, вокзали, об’єкти інфраструктури. Але коли небезпека приходить до медичного закладу, це має особливий вимір. Адже лікарня — місце, куди людина приходить не лише по медичну допомогу. Вона приходить туди у стані вразливості й довіряє іншим те, що не завжди може контролювати самостійно: власне здоров’я, лікування, іноді й життя.

Коли зникає відчуття безпеки

Для пацієнта лікарня — це простір, у якому він має право не бути сильним, не мусить самостійно вирішувати всі проблеми й може розраховувати на допомогу. Він довіряє медикам, дотримується призначень, звикає до певного розпорядку й поступово зосереджується на лікуванні. Навіть якщо хвороба або травма викликають страх, сама присутність фахівців і зрозуміла послідовність дій можуть давати відчуття опори.

Раптова атака руйнує цю передбачуваність. Людина, яка ще хвилину тому думала про результати обстежень, біль чи наступну процедуру, змушена реагувати на зовсім іншу загрозу. А якщо вона перебуває після операції, має обмежену рухливість або потребує постійного медичного догляду, її залежність від допомоги інших стає особливо відчутною.

У таких обставинах люди можуть реагувати по-різному. Хтось плаче, хтось намагається негайно з’ясувати, що відбувається, хтось мовчить або ніби завмирає. Можуть виникати розгубленість, сильний страх, труднощі з ухваленням рішень. Це можливі реакції нервової системи на екстремальну ситуацію, а не ознака слабкості чи автоматична підстава говорити про психічний розлад.

Важливо розуміти: людина в цей момент переживає не тільки загрозу фізичній безпеці. Вона може втратити відчуття контролю над власним тілом, лікуванням і найближчим майбутнім. І саме тому їй потрібні не лише евакуація та медична допомога, а й зрозуміла інформація про те, що відбувається далі.

Евакуація — ще не завершення порятунку

Є одна обставина, про яку варто говорити окремо. Для пацієнта порятунок не закінчується тоді, коли його вивели з небезпечної будівлі. Він продовжується тоді, коли людина розуміє, де тепер отримуватиме допомогу, чи збережено інформацію про її лікування, хто відповідатиме за подальші призначення і що їй робити наступним кроком.

У своїй професійній роботі я не раз переконувалася, наскільки важливими для людини, яка пережила травматичні обставини, стають прості й конкретні відповіді. Не завжди потрібні довгі пояснення або слова розради. Іноді достатньо знати, хто зараз подбає про лікування, до кого звернутися, якщо стане гірше, і що відбуватиметься протягом найближчих годин.

Коли навколишній світ стає непередбачуваним, ясна інформація допомагає повернути хоча б частину відчуття контролю. Це не дрібниця й не формальність. Пояснити людині, куди її переводять, що буде з її медичними документами, коли вона зможе побачити рідних, — означає поставитися до неї не просто як до пацієнта, якого потрібно перемістити з небезпечного місця, а як до людини, яка має право розуміти, що відбувається з її життям.

Саме тому безперервність лікування, доступність медичної інформації та поважна комунікація мають не лише організаційне, а й психологічне значення.

Медики також переживають небезпеку

Окремої уваги заслуговують медичні працівники. Під час атаки вони не перестають бути людьми, які можуть боятися, розгублюватися, хвилюватися за власне життя та близьких. Водночас на них лежить відповідальність за пацієнтів, зокрема за тих, хто не може самостійно залишити приміщення або потребує невідкладної допомоги.

Професійна підготовка допомагає діяти в критичних обставинах, але не робить людину невразливою до пережитого. Іноді під час самої небезпеки медик зосереджений на конкретних діях: допомогти пацієнтові, організувати переміщення, перевірити, чи всі евакуйовані. А вже після того, як найгостріша ситуація минає, може прийти усвідомлення власного страху й напруження.

Тому не варто очікувати, що після завершення евакуації всі автоматично повернуться до звичного робочого ритму. Медикам також потрібні час на відновлення, підтримка колег, можливість обговорити пережите й, за потреби, професійна психологічна допомога. Те, що людина впоралася з надзвичайною ситуацією, зовсім не означає, що вона не потребує підтримки.

Як підтримати людину після пережитої небезпеки

Після таких подій близькі, друзі, колеги часто не знають, що сказати. Іноді, бажаючи заспокоїти, ми вдаємося до фраз, які насправді знецінюють переживання: «Головне, що залишилися живі», «Могло бути набагато гірше», «Тепер усе позаду».

Але людина не завжди готова почути, що все позаду. Для неї пережите ще може тривати всередині — у спогадах, тривозі, порушеному сні, реакції на гучні звуки. Краще не пояснювати їй, що вона повинна відчувати, а дати зрозуміти, що її переживання мають право бути.

Можна сказати просто: «Я поруч. Що тобі зараз потрібно?» Або: «Тобі не обов’язково зараз усе розповідати. Я можу просто побути з тобою». Якщо людина розгублена, доречно запропонувати конкретну допомогу: «Давай разом зателефонуємо рідним», «Я допоможу з’ясувати, куди тебе перевели», «Хочеш, я принесу тобі води?»

Важливо не нав’язувати розмову, не вимагати негайно заспокоїтися й не залишати людину саму з практичними проблемами, які можна вирішити разом. Іноді найкраща підтримка — не правильні слова, а спокійна присутність, увага до потреб і допомога з найближчим конкретним кроком.

Після пережитої загрози певний час можуть зберігатися тривога, підвищена настороженість, труднощі зі сном, повторні спогади про подію. Самі по собі такі реакції не означають, що людина обов’язково матиме тривалий психологічний розлад. Але якщо вони не слабшають, посилюються, заважають спати, спілкуватися, виконувати повсякденні справи або повернутися до звичного життя, варто звернутися до психолога чи психотерапевта. Якщо є гостре погіршення фізичного або психічного стану, потрібна невідкладна допомога.

Безпека — це також ставлення до людини

Війна змушує нас знову й знову переосмислювати поняття безпеки. Ми знаємо, наскільки важливі укриття, евакуаційні маршрути, захищені приміщення, підготовлені медичні команди. Але є ще один вимір, який не можна залишати поза увагою: чи має людина інформацію, чи розуміє, що з нею відбувається, чи може поставити запитання, чи відчуває повагу до своєї гідності та потреб.

Особливо це важливо там, де людина фізично залежить від допомоги інших. У лікарні вона має право не лише на лікування й порятунок, а й на пояснення, увагу та людяне ставлення.

Ми не завжди можемо усунути небезпеку, але можемо зробити все можливе, щоб людина не залишалася сам на сам зі своїм страхом, невизначеністю та потребою в допомозі.

Київ евакуація медики обстріли психологічна допомога стрес війна лікарня пацієнт ментальне здоров’я

Інші колонки з розділу

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Олександра Васильченко

Клінічний онколог. Заввідділення онкології в клініці CitiDoctor

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Ольга Василенко

лікарка-кардіологиня, кандидатка медичних наук, досвід у профілактиці та лікуванні серцево-судинних захворювань.

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Віра Ониськова

лікарка-педіатр, «Лікарська династія» та амбулаторія «Я ВАШ ЛІКАР»

Більше колонок

Інші новини з розділу

Більше новин

Стати автором