Мстислав Чернов про фільм "2000 метрів до Андріївки"

Рік роботи, понад сто годин відзнятого матеріалу, болючі історії і героїзм, який неможливо забути. Стрічка "2000 метрів до Андріївки" розповідає не лише про війну — це про людей, які взяли до рук зброю, щоб захистити свій дім.

Журналістка Новини.LIVE Дар'я Нефьодова ексклюзивно поспілкувалась з оскароносним режисером Мстиславом Черновим.

— Мстиславе, чи будете ви подавати і цього року свою стрічку на "Оскар"? 

— Український Оскарівський комітет опублікував список фільмів, які подались на те, щоб представляти Україну в категорії "International Film". Усі фільми, які надіслали — всі дуже важливі, всі достойні представляти Україну. Не від мене, звичайно, залежить, а від оскарівського комітету, хто саме буде представляти Україну цього року. І я всім бажаю успіху. Ми, якщо нам випаде честь представляти Україну, я думаю, зможемо це достойно зробити, ми вже розуміємо як це робити. У нас є ресурс, і ми готові.

Для української документалістики це золотий рік. Це нова хвиля української документалістики. І мені здається, що під час війни важливо, щоб саме документальні фільми представляли Україну. Ще ми будемо, звичайно, змагатися і в категорії "Найкращий документальний фільм". Ми вже кваліфікувалися на цю категорію, ми виграли фестиваль "Docudays UA", що нам дає можливість подаватися і змагатися ще й в цій категорії.

Це важка і кропітка робота — не менше, ніж зробити фільм. Тому що це постійні поїздки, представлення публіці, експертам, постійні покази. Але саме зараз це дає можливість представити не лише стрічку, а й нашу країну, її культуру, суспільство. Адже "2000 метрів до Андріївки" — це не просто фільм про війну. Це історія про українських цивільних, які взяли до рук зброю, щоб захистити свій дім.

Коли я приїжджаю до Америки, я бачу, що зараз такі фільми вкрай потрібні. Для багатьох в Америці та Європі ця війна виглядає як геополітичний конфлікт. Вони чують про неї лише від політиків, тому здається, що йдеться про боротьбу за зони впливу, про НАТО чи глобальні інтереси.

Але насправді це вторгнення в наш дім, у приватну власність, у наше життя. І коли я пояснюю американцям: "Уявіть, що у вас є дім. І раптом приходить ваш сусід — жорстокий убивця — та вдирається у будинок, намагаючись знищити вашу сім’ю. Що ви зробите? Ви будете захищати свій дім". Коли вони чують це порівняння, починають розуміти, що ця війна — не про політику, а про життя людей. І тоді їм простіше зрозуміти чому треба підтримувати Україну, чому українцям треба не просто співчувати, а ще й допомагати.

— Скільки часу зайняв монтаж фільму?

— Рік. Робота над таким матеріалом надзвичайно важка, і не всі матеріали у нас були одразу. Це більше 100 годин матеріалів. Іноді потрібно вийти з монтажної кімнати на хвилину, годину чи день, просто щоб перевести подих. Бо, переглядаючи ці кадри, починаєш уявляти себе на місці героїв. І якщо це так впливає лише на екрані — уявіть, як це відчувають ті, хто пережив усе насправді.

І саме це і є найскладнішим. Як передати справжній, болючий і одночасно героїчний досвід військових на полі бою так, щоб це не здавалось якоюсь грою чи бойовиком. Треба тонко відчувати матеріал. І Міше́ль Майстер, монтажерка цього фільму, яка зі мною монтувала й "20 днів в Маріуполі", — вона це зробила. І саме на це у нас пішов рік, щоб просто відчути матеріал, щоб перенести глядача в памʼять військових, які були там на полі бою.

На жаль, багато із наших героїв загинули, захищаючи через півроку вже Авдіївку. І це теж змінило фільм, це змінило наратив, це змінило те, про що саме цей фільм. Він став більше про памʼять, не тільки про героїчне звільнення Андріївки, а ще й про пам'ять тих, хто віддав своє життя. 

— Яка сцена фільму стала для вас найпамʼятнішою? 

— Я просто нагадаю, що весь фільм він побудований навколо однієї посадки. Усе, що ми бачимо у фільмі, відбувається в одній невеликій посадці, яка затиснута між полями замінованими. Її довжина — 2000 метрів. Тому він так і називається, "2000 метрів до Андріївки".

В кінці цієї посадки стоїть село Андріївка, яке 3-тя штурмова бригада намагається звільнити. І це важка задача, вона займає декілька місяців, і ми подорожуємо разом з цією бригадою. Ми йдемо поруч з цими військовими, ми бачимо їх, ці бої з камер нашоломних. Потім ми бачимо, як прапороносець Федя несе прапор вже в звільнену Андріївку. І проживаємо ці три місяці разом з ними.

Тому протягом фільму ми бачимо різні бої. Бої, які все ближче і ближче відбуваються до Андріївки. Для мене мабуть найемоційніший бій, який ми знайшли вже в архівах, він стався ще до того, як ми прийшли і почали знімати. Це був бій, який відкриває фільм — десятихвилинна сцена, абсолютно неймовірна, знята бійцем на імʼя Піро.

І він був настільки драматичний, настільки болючий, настільки він відображав реальність, через яку проходять українські військові, і настільки ця реальність схожа на те, через що проходили військові під час Першої і Другої світових війн. Настільки — я боюсь цього слова, тому що це не кіно, а документалістика — але він настільки кінематографічний, що коли критики про нього говорять, вони бачать у ньому нагадування про великі голівудські фільми як"Врятувати рядового Раяна" чи "1917".

— Ваші декілька слів українському народу, побажання. Що б ви хотіли сказати? 

— Хочу розказати про те, що говорив Фєдя, головний герой "2000 метрів до Андріївки", коли ми з ним зустрілися. Ми з ним, звичайно, говорили про політику, про те, що відбувається зараз в світі, в перемовинах, в політиці. І він сказав, що в цей час, коли ми не знаємо, хто наші друзі, хто наші вороги, в цей час, коли політика йде своїм шляхом, нарешті стало зрозуміло, що єдині, на кого ми можемо покладатися — це ми самі.

І та людина, яка стоїть поряд з тобою, та людина, яка підтримує тебе в тилу, тобто ми, наше суспільство, ми всі поодинці нічого не можемо. Але разом, якраз разом, ми можемо вистояти, незалежно від того, чи нас підтримує хтось в світі чи ні. 

Тільки наше суспільство може вистояти і продовжити будувати державність. Це стало тим, що підтримує мене. Я давно вже не маю сил продовжувати йти, але саме тому, що навколо мене фантастичні, сміливі люди, які продовжують боротися, я теж маю сили це робити.