Вимоги є, укриттів бракує: як бізнесу працювати під час тривог

Безпека людей не може бути предметом торгу. Але коли держава встановлює нові вимоги до захисту працівників і відвідувачів підприємств, виникає цілком закономірне запитання: хто і за чий рахунок забезпечить їх виконання?

Український бізнес уже працює в умовах війни, зазнає прямих збитків від обстрілів, відновлює зруйноване, підтримує працівників і сплачує податки. Тепер перед ним постає ще одне завдання — забезпечити роботу відповідно до нових правил реагування на повітряні загрози. Ідеться про рішення, які потенційно зачіпають значну частину майже двох мільйонів суб'єктів господарювання.

Я підтримую необхідність зрозумілих правил безпеки, розвитку систем оповіщення та створення доступної інфраструктури цивільного захисту. Але переконаний: запроваджуючи нові обов'язки, держава повинна пояснити не лише те, що має зробити роботодавець, а й те, яку підтримку, інфраструктуру та реальні передумови виконання цих вимог вона забезпечить сама.

Нові правила — старі проблеми

У вересні 2026 року набрала чинності урядова постанова № 1092, яка, зокрема, визначає умови роботи підприємств під час «жовтого» рівня повітряної загрози. За наявності укриття або належно облаштованого безпечного простору підприємство може продовжувати діяльність. Для тих, хто не має таких умов, передбачили перехідний період до 4 грудня.

Наприкінці жовтня уряд визнав необхідність коригування цього підходу. Після консультацій із бізнесом було представлено пропозиції щодо продовження строків, диференціації вимог залежно від кількості людей на об'єкті та можливості користуватися укриттями за межами підприємства.

За представленим урядом планом, до 4 березня 2027 року військові адміністрації мають зібрати інформацію про виконання підприємствами вимог безпеки. Після її аналізу уряд визначатиме подальші рішення. Водночас запропоновані зміни ще мають бути нормативно закріплені.

Це важливий крок назустріч підприємцям. Але він не дає відповіді на головне запитання: звідки бізнес візьме кошти на виконання нових вимог і яку частину фінансової відповідальності візьмуть на себе держава та громади?

Адже проблема укриттів виникла не у вересні цього року. Вона залишається одним із найскладніших питань цивільного захисту протягом усього періоду повномасштабної війни.

Мільярди та результати

За даними Міністерства внутрішніх справ, на початку 2022 року в Україні обліковували близько 20,5 тисячі захисних споруд. У лютому 2024-го повідомлялося вже про понад 60 тисяч об'єктів фонду захисних споруд різних типів. Однак збільшення їхньої кількості не означає, що всі вони є повноцінними сховищами або забезпечують однаковий рівень захисту.

Офіційний звіт про реалізацію Стратегії розвитку фонду захисних споруд свідчить: на початку 2025 року на підконтрольній Україні території обліковували 62 655 таких об'єктів. Їхньої загальної місткості вистачало для укриття приблизно 48,8% населення. Причому лише 17,5% населення могли розміститися у сховищах, протирадіаційних укриттях і спорудах подвійного призначення. Решту місць для захисту населення забезпечували найпростіші укриття.

Протягом 2025 року фонд поповнили ще 3455 об'єктів місткістю 571 430 осіб. Водночас через розширення тимчасово окупованих територій і зон активних бойових дій загальна кількість об'єктів на підконтрольній території зменшилася порівняно з показником 2024 року на 3952.

Держава та громади не сиділи склавши руки. У розвиток захисної інфраструктури вкладено значні кошти. Але масштаби цих витрат і досягнуті результати потребують окремої уваги.

За даними Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, протягом 2023 року роботи на 6828 об'єктах цивільного захисту виконали на суму близько 9,19 млрд грн. У повідомленні про результати 2023 року та початку 2024-го йшлося вже про 7165 приведених до належного стану укриттів і понад 9 млрд грн витрат. Ці суми не можна додавати одна до одної, оскільки вони значною мірою описують ті самі роботи.

За повідомленнями Київської міської влади, у 2022–2025 роках на будівництво, ремонт і облаштування укриттів столиця виділила близько 7 млрд грн. У Києві функціонують понад 4300 укриттів різних типів.

Окремий напрям — захист закладів освіти. У 2024 році на ремонт і будівництво шкільних укриттів було передбачено 7,5 млрд грн, у 2025-му — ще 6,2 млрд грн.

Ці показники стосуються різних бюджетів, програм і періодів, частково перетинаються та не дають підстав механічно обчислювати загальну суму державних витрат. Але вони переконливо свідчать про масштаб уже здійснених вкладень.

І водночас — про масштаб невирішеної проблеми.

Якщо за роки війни мережа укриттів досі не забезпечує всіх людей, проблему неможливо розв'язати лише запровадженням додаткових обов'язків для роботодавців. Потрібна системна державна політика розвитку цивільного захисту.

Я не ставлю під сумнів обов'язок підприємств дбати про безпеку своїх працівників і відвідувачів. Питання в іншому: як цей обов'язок має співвідноситися з відповідальністю держави та громад за створення доступної захисної інфраструктури?

Бізнес під ударами та збитками

Українські підприємства продовжують працювати під російськими ударами. Відновлюють пошкоджені приміщення, закуповують обладнання, забезпечують енергетичну автономність, зберігають робочі місця та сплачують податки.

За оцінкою Міністерства економіки та довкілля України, щорічні збитки основних засобів бізнесу внаслідок війни можуть становити 4–10 млрд доларів і більше. Йдеться про руйнування будівель, обладнання та інших активів підприємств, а не про повний обсяг економічних втрат.

Масштаб загального економічного удару ще більший. У лютому 2026 року KSE Institute оцінив поточні та прогнозовані непрямі втрати української економіки до кінця року приблизно у 1,7 трлн доларів втраченого виторгу та 0,6 трлн доларів втраченої доданої вартості. Це показники всієї економіки, а не лише приватного бізнесу, і вони не додаються до оцінок матеріальних руйнувань.

На такому тлі нові витрати на захисну інфраструктуру можуть стати для багатьох підприємств надзвичайно серйозним навантаженням. І справа зовсім не в небажанні бізнесу захищати людей. Справа в різниці між обов'язком, який необхідно виконати, та реальною спроможністю.

Не кожне підприємство має власну землю, достатні фінансові ресурси, доступ до підземного простору чи технічну можливість будувати захисні споруди. Не кожен орендар може самостійно перебудувати приміщення. І далеко не кожна громада має достатню кількість доступних укриттів для працівників та відвідувачів місцевих підприємств.

Єдиний строк і єдина вимога не означають рівних можливостей для їх виконання.

Якщо найближче укриття розташоване за межами реальної пішохідної доступності, не вміщує всіх людей або до нього неможливо дістатися за наявного характеру загрози, це вже не лише питання внутрішньої організації підприємства. Це питання планування та розвитку системи цивільного захисту.

Держава не може обмежитися встановленням вимог. Вона має забезпечувати умови, за яких їх можна виконати.

Потенційний масштаб витрат

За даними Державної служби статистики, у 2025 році в Україні діяло майже два мільйони суб'єктів господарювання — 1 млн 989,5 тис. Водночас достовірної загальнонаціональної статистики про те, яка частина підприємств не має належного доступу до укриттів або безпечних просторів, немає.

Необхідно розрізняти облаштування безпечного простору в наявній будівлі, використання сусіднього укриття, придбання мобільної споруди та будівництво повноцінного сховища. Це рішення з принципово різною вартістю, технічними вимогами та строками реалізації.

Але навіть орієнтовні ринкові ціни дозволяють зрозуміти масштаб потенційних витрат.

За оприлюдненими наприкінці жовтня даними виробників, які наводить «Бізнес Цензор», мобільні укриття місткістю до 50 осіб коштують від 2,7 до 4,7 млн грн без доставки та монтажу. Споруда на 100 осіб — близько 9 млн грн. За іншими ринковими пропозиціями, вартість компактного укриття на шість осіб становить приблизно 1,3 млн грн.

Виготовлення окремої мобільної споруди може тривати близько п'яти днів, а монтаж — ще три-п'ять. Водночас у деяких виробників черга на виконання замовлень сягає двох-трьох місяців від моменту передоплати. І це без урахування часу, необхідного для вибору місця, вирішення технічних та організаційних питань.

Спробуймо оцінити лише один із можливих сценаріїв.

Якби окреме мобільне укриття знадобилося 5% українських суб'єктів господарювання, йшлося б майже про 100 тисяч об'єктів. За умовної вартості 1,3 млн грн за споруду на шість осіб загальна сума становила б близько 129 млрд грн. За частки 10% — уже приблизно 259 млрд грн.

Підкреслюю: це не прогноз фактичних витрат і не твердження, що кожне підприємство повинне придбати окреме укриття. Модель не враховує можливості використання наявної інфраструктури, спільного користування захисними спорудами, облаштування безпечних просторів у будівлях та державної підтримки.

Проте навіть такий умовний розрахунок демонструє, яких масштабів може набути фінансовий тягар, якщо значній кількості підприємств доведеться самостійно створювати нову захисну інфраструктуру.

Для кав'ярні, салону краси, невеликого магазину чи приватного кабінету придбання укриття за мільйон або кілька мільйонів гривень може виявитися непосильним. Особливо якщо підприємець орендує приміщення, не володіє прилеглою землею або взагалі не має фізичної можливості встановити захисну споруду.

Тому вимога забезпечити безпеку людей є обґрунтованою. А от припущення, що кожен суб'єкт господарювання здатний самостійно створити необхідну інфраструктуру, — ні.

Від вимог — до спільної відповідальності

Я закликаю Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ, Державну службу України з надзвичайних ситуацій, Міністерство економіки та довкілля, органи місцевого самоврядування до вироблення спільних рішень.

1. Забезпечити державну та місцеву підтримку облаштування укриттів.

Необхідні механізми співфінансування для малого й середнього бізнесу: грантові програми, цільові компенсації, пільгове кредитування та інші інструменти допомоги. Особлива увага має приділятися прифронтовим громадам, де загрози вищі, а фінансові можливості підприємств нерідко значно менші.

Пропоную розглянути конкретну модель розподілу витрат: 30% — держава, 30% — місцева влада, 40% — бізнес. Також вважаю за доцільне поширити програму «Доступні кредити 5–7–9%» на будівництво захисних споруд.

2. Розвивати мережу доступних укриттів загального користування.

Держава та громади повинні визначити території, де захисної інфраструктури бракує, забезпечити її облаштування, належне утримання та реальну доступність для населення, працівників і відвідувачів підприємств.

Якщо малий бізнес не може облаштувати власне укриття, він повинен мати можливість користуватися доступною захисною спорудою, що відповідає встановленим вимогам.

3. Запровадити прозорий механізм спільного користування укриттями.

Потрібні зрозумілі правила укладання договорів, розподілу витрат на утримання, відповідальності за технічний стан споруд і забезпечення доступу до них під час повітряної тривоги.

У багатьох випадках одна належно облаштована захисна споруда для кількох підприємств може бути значно ефективнішим рішенням, ніж вимога до кожного створювати окремий об'єкт.

4. Встановити реалістичні строки та диференційовані вимоги.

Необхідно враховувати розмір підприємства, кількість працівників і відвідувачів, тип будівлі, технічні можливості та реальну доступність укриттів.

Слід розрізняти ситуації, коли безпечний простір можна облаштувати в наявному приміщенні, і випадки, що потребують складних проєктних рішень, капітальних робіт або будівництва нової захисної споруди.

Окрема проблема — дозвільні процедури, виділення місця під укриття, погодження з місцевою владою та черги на виробництво. Навіть якщо перехідний період продовжать, підприємства, яким доведеться з нуля оформлювати дозволи та будувати укриття, можуть не вкластися в нові строки.

5. Забезпечити правову визначеність для орендованих приміщень.

Потрібні чіткі правила розподілу обов'язків і витрат між власниками нерухомості, орендарями, балансоутримувачами та органами місцевого самоврядування. Не можна вимагати від орендаря виконання робіт, на які він не має юридичних повноважень або технічної можливості.

6. Не допустити формального погодження роботи під тиском економічних обставин.

Згода працівників продовжувати роботу під час повітряної загрози не звільняє роботодавця від обов’язку забезпечити належні умови безпеки. Працівники мають отримувати зрозумілу інформацію про ризики, знати порядок дій під час повітряної тривоги та мати реальну можливість скористатися визначеним безпечним місцем.

7. Забезпечити прозорість державних витрат на захисну інфраструктуру.

Держава має відкрито звітувати, скільки укриттів побудовано, реконструйовано та відремонтовано, яка їхня місткість і технічний стан. Не менш важливо знати, чи справді вони доступні людям, скільки коштів витрачено на їх облаштування та утримання і з яких джерел профінансовано ці роботи.

Головний критерій — не кількість об'єктів у звітах, а кількість людей, які справді можуть ними скористатися. І не лише загалом по країні, а в кожній конкретній громаді.

8. Проводити системний діалог із бізнес-асоціаціями.

Вимоги, що створюють значне фінансове та організаційне навантаження, повинні обговорюватися з підприємцями до їх запровадження.

Під час таких консультацій необхідно оцінити регуляторний вплив нових вимог, витрати на їх виконання та можливі альтернативні рішення. Окремої уваги потребують наслідки для зайнятості, доступності послуг та економічної активності громад.

Початок такого діалогу вже є. Тепер важливо, щоб він завершився не лише відтермінуванням, а й конкретними механізмами виконання вимог.

Я переконаний, що безпека людей і стабільна робота підприємств не суперечать одне одному. Але бізнес не може нескінченно компенсувати власним коштом усі прогалини державної та муніципальної інфраструктури.

Встановлюючи обов'язки для бізнесу, держава повинна брати на себе відповідальність за створення умов, у яких ці обов'язки реально виконати.

Бо безпека людей — спільна відповідальність. І фінансова відповідальність за неї також має бути спільною.