Ветерани повертаються — як жити поруч із різним досвідом

Демобілізовані повертаються в країну, де досі війна. Психологиня Betobee — про двосторонню адаптацію, зворотний зв'язок і те, як підтримувати без тиску.

Анастасія Бикова
Анастасія Бикова

психологиня, психоедукаторка, тренерка

Дата публікації:
18 серпня 2026 00:44
Адаптація ветеранів до цивільного життя — як бути поруч. Психологиня Betobee Анастасія Бикова
Адаптація ветеранів. Колаж Новини.LIVE, створено за допомогою ШІ

Разом із ветеранами, які повертаються зі служби, ми фактично вчимося жити в новій реальності. Хочу говорити саме про тих, хто вже повернувся до цивільного — адже їхній контекст кардинально відрізняється від того, що описується в зарубіжних підручниках із реінтеграції.

В Україні демобілізована людина продовжує жити в умовах війни. Навіть якщо вона більше не носить військову форму, навколо залишаються повітряні тривоги, обстріли, втрати, новини з фронту, близькі, які продовжують служити. Тому повернення до цивільного тут — зовсім не повернення до того, що було до лютого двадцять другого.

Чому адаптація — двосторонній процес?

Дуже важливо говорити не лише про адаптацію ветерана до цивільного середовища, а й про адаптацію самого середовища. Роботодавцям, колегам, фахівцям, близьким також доводиться вчитися взаємодіяти з людиною, яка пройшла через такий досвід. Це двосторонній процес. Завдання стоїть не лише перед ветераном.

Звідси ще один важливий висновок для тих, хто практикує в суміжних сферах: ми можемо мати знання, протоколи, методики, роки практики — але цього не завжди достатньо, щоб наперед знати, що саме буде корисним конкретній людині. Тому зворотний зв'язок від ветеранів критично важливий. Що підходить, що не спрацьовує, що складно, чого хотілося б уникати — ця інформація формує систему, яка з часом починає працювати краще. Допомагаючи тим, хто повернувся раніше, ми вже по-іншому можемо зустрічати тих, хто повертається зараз.

Як жити з досвідом служби, а не попри нього?

Питання не в тому, як зробити так, щоб людина "стала знову цивільною". Військовий досвід уже є частиною ідентичності, і він не зникне від того, що людина змінить одяг. Набагато важливіше запитання — як із цим досвідом жити далі: поступово повертатися до мирних звичок, знаходити своє місце в роботі, стосунках, побуті. Новий простір не обов'язково збігатиметься з тим, що було до служби — і в цьому немає нічого патологічного.

Сон, робота, стосунки, емоції, комунікація — це дійсно типові запити після повернення. Але якщо прибрати з цього переліку слово "ветеран", більшість із них впізнають дуже багато людей. Тому важливо не створювати окрему категорію, ніби з людиною "щось не так". Не кожна зміна після служби — це симптом. Можуть змінитися пріоритети, ставлення до часу, до роботи, до стосунків. Важливіше дивитися не на сам факт змін, а на те, як людина почувається з ними і чи допомагають вони їй рухатись далі.

Ветеран — у першу чергу людина, яка пережила свій непростий досвід. Як і будь-хто, вона може не хотіти говорити, не одразу розуміти власні потреби, заперечувати складнощі або намагатися впоратися самостійно. Комусь справді вдається спертися на себе, сім'ю чи оточення. Комусь у певний момент потрібна зовнішня підтримка — і це так само нормально.

Що варто знати тим, хто поруч

Один із головних уроків нової реальності — вчитися бачити за статусом людину. Не пояснювати автоматично кожну її реакцію тим, що вона ветеран. Але й не ігнорувати досвід, який вона має. Бути уважнішими до слів, реакцій, жартів, способу комунікації — не тому, що потрібно постійно боятися зробити щось не так, а тому, що ми просто не знаємо, що пережила людина поруч.

Тут кілька практичних орієнтирів для повсякденного спілкування:

  • Не порівнювати досвіди й не вишиковувати ієрархію болю: "тобі ще нічого, от той…"
  • Не вимагати пояснень реакцій, які здаються незрозумілими.
  • Запитувати, як людина, а не про службу — якщо вона хоче говорити про пережите, вона скаже сама.
  • Не очікувати швидкої "нормалізації" — темп повернення в кожного свій.

Підтримка ветеранів — це не лише програми, реабілітація або окремі фахівці. Це ще й те, як ми як суспільство поступово вчимося бути поруч із людьми, чий досвід може кардинально відрізнятися від нашого власного.

Як суспільство вчиться жити з різним досвідом

Хтось має досвід служби, хтось — втрати близьких, хтось пережив окупацію чи евакуацію, хтось роками живе під обстрілами. У кожного це проявляється по-різному, і ніхто не зобов'язаний "виглядати" певним чином.

Ми в сервісі психологічної допомоги Betobee вважаємо, що немає й не може бути єдиного сценарію повернення. Для когось головне — якнайшвидше повернутися до звичного ритму і менше думати про пережите. Для когось — переосмислити досвід, знайти нові сенси, змінити напрям. Хтось повертається після втрат і потребує зовсім іншого темпу. Підходи до підтримки мають бути такими ж різними.

Мабуть, найважливіше, що ми можемо дати людині після повернення — простір без вимоги швидко адаптуватися чи стати такою, якою вона була до служби. Простір, у якому вона може поступово знайти своє місце вже з усім тим досвідом, який має.

психологія ветерани стрес демобілізація ментальне здоров’я

Інші колонки з розділу

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Олександра Васильченко

Клінічний онколог. Заввідділення онкології в клініці CitiDoctor

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Ольга Василенко

лікарка-кардіологиня, кандидатка медичних наук, досвід у профілактиці та лікуванні серцево-судинних захворювань.

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Віра Ониськова

лікарка-педіатр, «Лікарська династія» та амбулаторія «Я ВАШ ЛІКАР»

Більше колонок

Інші новини з розділу

Більше новин

Стати автором