Данський урок: як держава продає зброю, а не тільки контролює її

Україна досі шукає баланс між контролем оборонного експорту й спроможністю заробляти на ньому. Досвід інших країн підказує, де цей баланс уже знайдено.

Хто продає, а хто лише дозволяє

Я не знаю жодного успішного експортера озброєнь, у якого держава була б лише контролером. За даними Міноборони Ізраїлю, країна підписала у 2025 році нових експортних контрактів на 19,2 млрд дол., і близько половини обсягу пройшло через прямі міжурядові угоди. Агентство SIBAT одночасно просуває продукт, видає ліцензію і супроводжує контракт — держава тут не перевіряє угоду постфактум, а будує її з нуля разом із виробником. Південна Корея зробила ставку на державне кредитування покупця і вийшла на 9,5 млрд дол. В угоді щодо другої партії зі 180 танків K2 частину машин мають складати в Польщі спільно з PGZ. Тобто Варшава купує не просто танки, а промислову програму: держава фінансує не окрему поставку, а індустріальні відносини на десятиліття вперед. Туреччина побудувала модель на офсетах і приватних чемпіонах, де держава відкриває двері, а бізнес домовляється сам. За 11 місяців 2025 року її оборонний експорт перевищив 7,45 млрд дол., побивши рекорд попереднього року.

Логіка скрізь однакова. Рада директорів чи інвестиційний комітет ніколи не голосує проти ризику — вона голосує проти невідомості. Ізраїльську, корейську чи турецьку угоду можна оцінити, бо держава заздалегідь визначила свою роль і з неї не виходить. Скрізь держава взяла на себе найважче — вихід на іноземного замовника, кредит, офсетну домовленість — і залишила виробникові власне виробництво. Україна робить навпаки: віддала виробникові переговори, сертифікацію і гарантії, а собі — лише право відмовити без пояснення.

Опціон, а не страховка

Найцінніший приклад дала, однак, країна з населенням шість мільйонів. У квітні 2025 року Данія запустила гарантійну схему з бюджетом 1 млрд данських крон. Вона покриває до 70% підписаного капіталу або ціни акцій української оборонної компанії. Перша угода за нею — 1,6 млн євро в українську компанію, що розробляє системи протидії дронам, — невелика сума, яка важлива не масштабом, а прецедентом.

Ключова деталь, повз яку проходять майже всі описи: гарантія діє до семи років, і після завершення строку данська компанія має право продати свою частку фонду за наперед узгодженою ціною, причому фонд ще й кредитує гарантовану частину. Перед нами не страховка від воєнного ризику, а державний опціон на продаж із вбудованим фінансуванням — і саме тому вона працює. Страховка покриває збиток, якщо угода провалиться. Опціон дає інвестору відповідь на питання, яке він ставить першим: як я вийду з цього активу, якщо все піде добре.

Ця конструкція одночасно знімає два бар’єри. Позика EIFO зменшує потребу інвестора одразу вкладати всю гарантовану суму, а право продати частку фонду за наперед погодженою ціною робить вихід передбачуваним. Саме поєднання фінансування та гарантованої ліквідності перетворює підтримку на інвестиційний інструмент, а не на компенсацію збитків після невдачі.

Проблема, яку Україна вже бачила

Данія одним інструментом розв'язала для своїх інвесторів рівно ту проблему, якої Україна не розв'язала ні для кого: відсутність передбачуваного виходу з інвестиції. Це не абстракція. Найбільша іноземна угода в історії українського ОПК — продаж третини акцій виробника дронів і крилатих ракет еміратському EDGE Group за 760 млн дол. — не зірвалася через ціну чи технічні деталі. Її повернув антимонопольний орган без пояснення критерію, і угода просто перестала існувати в тиші. Інвестор, який не знає, за яких умов він вийде з активу, найчастіше й не заходить у нього.

Капітал, якого не пускають, не зникає — він переїжджає. Український defence-єдиноріг UFORCE зареєстрований у Лондоні саме тому, що британська юрисдикція дає нормальний вихід з інвестиції, а українська — ліміт на валютні операції й антимонопольний орган без критеріїв. Інженери й виробництво залишаються тут, капітальний прибуток і центр прийняття рішень — ні.

Що варто зробити

Просити іноземний капітал повірити в Україну безрезультатно і, чесно кажучи, принизливо. Просити партнерів скопіювати данську конструкцію — конкретно, дешево для них і вже перевірено. Норвегія, Нідерланди та Естонія, які цього року підписали Drone Deal, — очевидні перші адресати: вони вже платять за українську зброю, і гарантійна схема за данським зразком обійдеться їм дешевше, ніж будь-яка нова програма з нуля.

Усередині країни та сама логіка вимагає інфраструктури виходу з інвестиції — не тільки закону про скринінг іноземного капіталу на вході, а й зрозумілого механізму на виході, якого зараз немає в жодній формі. Якщо держава готова гарантувати вхід, вона так само має гарантувати, що з нього можна вийти.