35 років незалежності — чому державність це наше психологічне право

Я щодня бачу в психотерапевтичній практиці, наскільки сильно людину тримає те, що знаходиться за межами її власного "я": родина, дім, відчуття безпеки, приналежність, зрозуміле завтра. Сьогодні я думаю про те, про що ми говоримо набагато рідше, ніж про владу, корупцію чи реформи. Я думаю про державу. І про те, наскільки багато ми втрачаємо, коли перестаємо відчувати її своєю.

Є речі, які людина перестає помічати саме тому, що вони стають звичними. Ми прокидаємося у своїй квартирі й не думаємо щодня: "Як добре, що це мій дім". Користуємося рідною мовою і не замислюємося, що для попередніх поколінь право говорити нею, навчатися й творити було політичним питанням. Відкриваємо паспорт, перетинаємо кордон, голосуємо, сплачуємо податки, сваримо уряд, вимагаємо реформ – і сприймаємо все це як щось само собою зрозуміле.

Так само ми звикли до України. До того, що вона є. І, можливо, саме тому не до кінця усвідомлюємо, якою величезною історичною перемогою є сам факт існування української держави.

Влада – це не держава

Я не ідеалізую українську державу. Вона може бути корумпованою, неефективною, несправедливою, бюрократичною. Владу можна критикувати, контролювати, змінювати на виборах і вимагати від неї відповідальності. Можна не погоджуватися з президентом і ненавидіти конкретних політиків.

Але влада – це не держава. Цю різницю нам сьогодні важливо навчитися витримувати. У психології є проста річ: зріла людина здатна одночасно утримувати два суперечливі почуття. Я можу любити людину й злитися на неї. Можу бачити недоліки й не перекреслювати цінність цілого. З державою працює той самий принцип: я можу бути розлюченою на владу – й не бути ворогом власної держави.

Уряд можна змінити. Президента – переобрати. Політичні партії приходять і йдуть. А держава – це значно більше: право народу самому визначати, хто ним управляє, якими законами він живе, якою мовою навчаються його діти, яку історію вони вивчають, які союзи укладає і за що воює.

Держава – це інституційна форма нашого права бути суб'єктом, а не об'єктом чужої історії. І це вже не лише політична теза, а психологічна: наша ідентичність складається не тільки з особистого "я" – у ній є родина, мова, культура, історія, місце, до якого ми належимо. Є наше "ми". І коли під загрозою опиняється це "ми", людина переживає загрозу власній ідентичності.

Що означає не мати власної держави

Саме тому втрата державності – це не лише втрата території чи інституцій. Це втрата права самому визначати, ким ти є.

Щоб зрозуміти ціну цього права, досить подивитися на народи, які його не мають. Курди – один із найбільших народів світу без власної держави, розділений між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією; у 1988 році режим Саддама Хусейна під час кампанії Анфаль здійснював проти них масові вбивства й хімічні атаки. Василь Симоненко писав про це у вірші "Курдському братові" – про народ, у якого гнобитель приходить забрати не лише територію, а ім'я і мову. Українці самі прекрасно знали, що означає бути народом без власної держави.

Тут я вже говорю не лише як людина, яка любить історію, а як психотерапевтка: колективна ідентичність – не абстракція, а частина психічної структури людини, така ж реальна, як образ себе чи прив'язаність до родини. Коли забирають державу, забирають частину того, з чого людина складена – тому втрата державності це завжди й психічна травма, навіть якщо ми не звикли називати її так.

Найстрашніші сторінки української історії ХХ століття розгорталися саме тоді, коли Україна не була незалежною державою: Голод 1921–1923 років, Голодомор 1932–1933, штучний голод 1946–1947, репресії, Розстріляне відродження, заборони української мови та культури, мільйони українців в арміях чужих імперій. Я не хочу спрощувати історію до формули "була б держава – не було б трагедій", але є закономірність, яку не можна не бачити: коли народ не має власної держави, хтось інший визначає його кордони, вирішує, якою мовою навчатимуться його діти, і може оголосити твою мову непотрібною, а прагнення до свободи – злочином. Відсутність державності перетворює народ із суб'єкта історії на ресурс інших держав.

35 років права самим бути державою

Саме тому українська незалежність – велике досягнення нашої держави й кожного з нас. 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність, а 1 грудня українці підтвердили це рішення на всеукраїнському референдумі. У 2026 році ми відзначаємо 35 років відновлення сучасної незалежності – на тлі нашої великої історії майже мить. Це був момент, коли ми відновили право самим бути державою.

І саме це так люто заперечує росія. Їй недостатньо окупувати територію – російська агресія спрямована й на заперечення самого права України існувати як незалежної політичної нації. Якщо переконати українця, що його держава випадкова й не варта захисту, тоді державність можна спробувати зруйнувати не лише ракетами. Її можна спробувати зруйнувати в голові.

Що означає бути державником сьогодні

Тож що означає бути державником сьогодні? Точно не мовчати про корупцію і не вважати будь-яке рішення влади правильним. Навпаки: сильна держава потребує громадян, які не бояться вимагати від неї бути кращою.

Але є психологічна пастка, яку я добре бачу в людях: розчарування поступово перетворюється на безсилля. Спочатку – "я обурена тим, що відбувається", потім – "від мене нічого не залежить", а далі – "тут усе прогнило, немає сенсу нічого робити". Тут відбувається небезпечний зсув – від критики конкретних рішень до відмови від власної суб'єктності. Тому варто питати себе: коли я кажу "все пропало" – я злюся на владу, чи вже перестала вірити в саму можливість впливати на майбутнє країни? Це дві різні речі: перше – громадянська позиція, друге – безпорадність. І якщо ми їх плутаємо, можемо непомітно віддати те, за що боролися покоління українців, – своє право бути суб'єктом.

Державність – це не любов до конкретного президента чи парламенту, а право українців самим вирішувати, яким буде їхнє життя. Тому можна одночасно сказати "я не згодна з цією владою" і "я захищаю свою державу" – вимагати реформ і захищати незалежність, критикувати державу саме тому, що вважаєш її своєю.

Державність – це психологічне відчуття "моє"

І, можливо, час іноді питати себе не лише "що держава дала мені", а й "що я роблю для того, щоб моя держава стала такою, в якій я хочу жити?"

Це і є психологічне відчуття власності – не в сенсі "держава належить мені", а в сенсі внутрішнього: "це моє, і я маю стосунок до того, яким воно буде". Людина значно сильніше береже те, що відчуває своїм. Державність починається не лише з Конституції й кордонів – вона починається з відчуття: "це моя країна, і я не відмовляюся від неї тільки тому, що вона недосконала".

Державність – це те, що поколіннями виборювали, втрачали, відновлювали і знову захищали. Наші предки не мали цієї можливості. Ми маємо. І сьогодні український воїн на фронті, волонтер, учитель, який навчає дитину української історії, журналіст, який ставить незручні запитання, державний службовець, який чесно виконує свою роботу, громадянин, який платить податки й вимагає закону, – усі вони не дозволяють Україні перетворитися з держави на територію, за яку вирішуватиме хтось інший.

Ми багато говоримо про особисті кордони людини, про право самому визначати своє життя і вийти з ролі безпорадності. Але це працює і на рівні суспільства: особистість, яка не має права визначати власне життя, поступово втрачає відчуття себе. Народ, який не має права визначати власне майбутнє, переживає щось дуже схоже.

Я хочу не іншої держави, а сильнішої України

Тому державність для мене – не лише політичне поняття, а психологічне право на "ми": це моя мова, моя культура, моя земля, моє майбутнє – і водночас моя відповідальність.

Я живу в цій державі зараз, у найважчий період її новітньої історії. Я теж злюся, теж втомлююся, теж бачу те, що хочеться змінити. Але саме тому ще сильніше розумію: я не хочу іншої держави замість України. Я хочу сильнішої України – держави, яка належить своїм громадянам і дає нам можливість самим визначати своє майбутнє.

Україна не ідеальна і ніколи не буде. Але вона – наша. І, можливо, доросла любов до держави саме така: не сліпа, не безкритична, не романтична. А відповідальна. Незалежність – це не просто коли над тобою майорить прапор. Це коли твоє життя, мова, культура й майбутнє не є чиєюсь "внутрішньою справою".

Тому державність не треба обожнювати. Її треба берегти, зміцнювати, критикувати там, де вона слабка, і захищати там, де хтось намагається забрати в нас головне – право самим вирішувати, хто ми і яким буде наше завтра. Бо поки Україна є державою – українці залишаються суб'єктами власної історії. А це, можливо, і є найцінніше, що ми маємо.