Дві пенсії за свободу: як українці виїжджають зі знищеного росіянами Маріуполя

Евакуаційні рейси з Маріуполя, які організовував український уряд, не завжди закінчувалися успіхом. Виїхати з міста, окупованого та повністю знищеного росіянами, — надскладне завдання. Особливо важко людям похилого віку, яким зрідка вдається отримати свіжі і, головне, справжні новини з України, оцінити ситуацію і організувати маршрут свого порятунку.

Пенсіонери Світлана та Павло не збиралися покидати Маріуполь через страх залишити майже вцілілий будинок та стару бабусю, але стан здоров'я чоловіка змусив їх змінити рішення. Як вони добиралися до Києва — в матеріалі Новини.LIVE.

Життя в Маріуполі

Подружжя до страшних подій 24 лютого жило у власній квартирі на лівому березі міста. Обоє були на пенсії, але Світлана ще підробляла вчителем історії у школі. В іншій частині Маріуполя проживали син з невісткою та дітьми. У березні, коли росіяни стирали населений пункт з лиця землі, родина розпочала кочівний спосіб життя. Спершу міняли підвал за підвалом, а потім намагалися виїхати.

Діти покинули Маріуполь, доїхавши на автомобілі до Грузії через Крим та росію. А от Світлана та Павло їхати відмовлялися. Вони залишилися доглядати стару бабусю в напівзруйнованому будинку дітей.

Ми — пенсіонери, ну як нам все починати з початку? Вирішили берегти дім сина, аби росіяни не розікрали все, що можна. Війна закінчиться, у них будуть хоча б меблі, техніка

В очікуванні української перемоги в окупації родина жила без газу, світла, води та зв'язку. Жінка згадує, як чотири місяці не знімала з голови шапку, а потім не могла впізнати себе у дзеркалі. До жахливих умов вони звикли. І найгірше — довелося звикати до антилюдяності окупантів.

Вони знущаються. Їхній солдат випорожнився на мій ковер у вітальні, підтерся свіжим рушником і пішов. Вкрали мою білизну, ікони і навіть зношені капці

Суцільний стрес дуже впливав на здоров'я Павла. Він — діабетик, щодня на інсуліні. Через погане харчування чоловік різко схуд на 20 кг, а на нозі утворилася рана, яка не загоювалася. Дружина відвезла його до лікарні, але там не було ні нормальних лікарів, ні медикаментів. Проте жінці вдалося зловити вай-фай і зв'язатися з сином.

"Він, коли побачив батька і його рану, почав кричати: "Мамо, рятуй його ногу і життя!" — розповідає Світлана. — З того дня ми знову кочували по лікарнях, сусідніх селищах, але вилікувати не могли. Тоді і вирішили їхати в Київ".

Евакуація з Маріуполя

Родина організовувала свій шлях спершу до Запоріжжя. Син знайшов перевізників, які за гроші погодилися допомогти евакуювати батьків. Відстань у 100 км, яку у мирний час долали автівкою за півтори години, забрала у пенсіонерів понад три доби.

З міста їх забрали на машині і довезли до іншого населеного пункту. Там вони переночували і далі їхали автобусом. В невеличкому селі, через який проклали маршрут, було кілька російських блокпостів. Там довелося всіма правдами та неправдами виборювати "квиток в Україну".

Черга з автомобілів була кілометрова, намагалися виїхати тисячі людей. Під палючим сонцем посеред поля стояли мами з немовлятами, діти, пенсіонери. Всі, хто хотів вибратися з окупації.

Ми вже мали пройти блокпост, але довелося платити. Нам обійшлося у 8000 гривень, але всім по-різному. Та на наступному російському блокпості нас не випустили і на ніч помістили у підвал

Як розповідають українські військові, росіяни проводять тотальні перевірки і речей, і тіла тих, хто намагається виїхати. Шукають татуювання і сліди від бронежилетів, в телефонах дивляться фотографії та листування. Людям, аби виїхати "малою кров'ю", треба мати продуману версію. Зазвичай кажуть, що їдуть в Крим, а потім звертають на дорогу на Запоріжжя.

Світлана та Павло сказали, що їдуть на лікування на підконтрольну територію України. На що один російський солдат відповідав, що в Запоріжжі не ходить транспорт і там не так добре, як вони думають. Але ще за добу, діставшись до українського блокпоста, подружжя видихнуло з полегшенням.

Ми почули: "Слава Україні!" Плакали. У Запоріжжі нас тепло зустріли волонтери, нагодували, дали гуманітарку, зробили чоловіку першу за довгий час перев'язку

Подружжя взяло квитки на потяг до Києва. Ще за добу вони вже опинилися у столиці. Маючи вільний доступ до інтернету жінка читала всі новини та дзвонила рідним та колегам, шукаючи їх по світу. Обоє дивувалися, що цвітуть дерева, триває будівництво багатоповерхівок, йде життя.

Чоловіка госпіталізували. Де і як жити далі пенсіонери ще не вирішили. Головне зараз — подолати недугу. Про повернення в Маріуполь говорити зарано, бо окупанти встановлюють жорсткі правила навіть на в'їзд. Ціна зворотного "квитка" додому становить 20 000 грн за людину. Але жінка зізнається, що після кількох днів свободи та цивілізації їй не хочеться повертатися у пекло.