“Трупи без голови та рук. У кожному дворі могила”, - маріупольчанка розповіла, як війна перетворила місто на руїну

Росіяни зруйнували 80 будинків у Маріуполі, могло загинути 100 тисяч осіб - мешканка міста

Усю активну фазу війни маріупольчанка Аліна Козицька пробула в рідному місті разом із батьками у приватному будинку. Саме він врятував їхнє життя як від голоду, так і від щоденних обстрілів і бомбардувань.

В інтерв'ю Новини.LIVE дівчина розповіла, як це щодня ходити під кулями та боротися за своє виживання.

Читайте також:

“10 березня авіабомби знищили будинок наших сусідів, усі загинули. Як і решта у восьми будинках навколо”

24 лютого, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, у центрі Маріуполя війна практично не відчувалася. Спочатку окупанти бомбили околиці, лівий берег, й Аліна ще ходила на роботу. Але 2 березня у її будинку повністю зникли світло, вода, газ, опалення та навіть мобільний зв'язок.

“Вся цивілізація як пішла від нас 2 березня, так більше не поверталася. Почалися активні обстріли, але на вулиці ще якось можна було перебувати. Найгірше відбувалося з 9 березня по 9 квітня цілий місяць ми з батьками не виходили з підвалу. Він нас і врятував. 10 березня авіабомби знищили житло наших сусідів, усі загинули. Також було зруйновано решту вісім будинків навколо. Наш цегляний дім удар витримав, але повністю посипалися стеля, штукатурка, вибило всі вікна. Після цього ми як залізли до підвалу, так більше й не виходили”, – згадує дівчина.

Із 10 березня по 9 квітня з обох боків тривали безперервні обстріли з п'ятої ранку до сьомої вечора. Люди боялися військової техніки біля своїх будинків: у такому разі є лише два варіанти – або виживеш, або ні.

Маріуполь

“Особливо страшно було, коли росіяни почали бомбити місто касетними бомбами, уламки від яких розліталися в усі боки. Горів буквально як сірник кожен другий будинок . Встигнути добігти кудись просто нереально. Врятуватися можна, хіба коли сидиш у підвалі. У березні було дуже холодно, 10-12 морозу, одягали все, що було. Мовчу вже за якусь гігієну, в душ ми не ходили з 2 березня. Встигали лише вмитися та й руки помити. Усі чорні.

Пощастило, що мама у мене запаслива, і ми 40 днів їли все, що було в запасах. Хліб і вода закінчилися одразу, а кожне приготування їжі на багатті на подвір'ї було великим ризиком для життя прилетить чи не прилетить”, – розповідає Аліна.

"Хто не загинув від снарядів або розривів, міг запросто померти з голоду"

Зі слів дівчини, так було щодня: ризикуєш, аби вмитися, приготувати їжу, помити посуд – і все, далі ховаєшся у підвалі. Будинок трусився від кожного удару, а їх було тисячі.

“Їжа почала закінчуватись, і десь 7 квітня ми пішли за сухпайком, який за талончиками роздавали біля магазину "Метро". У черзі стояла цілий день. Але якщо швидко бігаєш, можна впоратися раніше. Пізніше я стояла вже годину-півтори, бабусі по три-чотири. Ніхто своєю чергою не поступиться – всі борються за їжу.

Маріуполь

Продукти були з Донецька та росії, але чесно, вже не було жодної різниці. Головне завдання – вижити. У сухпайку крупи, консерви, хліб, вода, згущене молоко, макарони і маленький пакет хозтоварів. З кожним вміст пайка був все меншим і меншим. Ще купила вершкове масло, печиво, цукерки, сир… Яке це було свято!” – згадує Аліна.

Другим випробуванням було добігти з усіма продуктами додому живою. Аліна поверталася з "Метро" пообіді, о третій дня, а в цей час саме починалися активні бої:

“Будинки горять, а я біжу з цією їжею. Фізично дуже важко тягнути на собі 15-20 кг. Бувало, кулі свистіли за метр-півтора від мене. Тяжко було з водою люди збирали дощову й технічну, кип'ятили її, аби хоча б посуд помити. Хто не загинув від снарядів чи розривів, міг запросто померти з голоду. Їжа в людей закінчилася ще в 10-х числах березня”.

“У березні-квітні на вулицях було багато трупів. Загинуло близько 100 тисяч маріупольців”

Активний обстріл Маріуполя почав припинятися десь із 15 квітня. Містом можна було пересуватися навіть на велосипедах. Місцеві почали подавати різні заяви окупаційній владі про постраждалі будинки, квартири, викрадені машини. Але в черзі за одним талончиком на подання заяви можна було простояти цілий день. Сама черга приходить лише за місяць-півтора.

У ключових місцях Маріуполя на той час вивісили прапори "ДНР", росії і навіть СРСР. Біля магазину “Метро” зранку вмикали гімн росії та “ДНР”. Там, до речі, працював душ, польова кухня, генератор для зарядок по 30 хвилин, аптека. Тут можна було дізнатися інформацію, що відбувається у світі.

Перед травневими святами окупанти пригнали техніку, почали прибирати деякі завали в центрі міста.

“Страшно навіть подумати, з чого почати. Повсюди валяються дроти, немає стовпів, будинки обгорілі та зруйновані на 80%. Якщо не знаходяться господарі помешкання , його комусь віддають. У березні-квітні на вулицях було багато трупів. Це правда. Особисто бачила без частин тіла, без голови, без рук... У квітні тіла справді ніхто не забирав. Потім цю роботу доручали маріупольцям – прибирати трупи з вулиць і територію загалом, причому за їжу.

Маріуполь

Багатьох людей хоронили у дворах біля будинків  повсюди могилки були, у кожному дворі, особливо біля багатоповерхівок. Наприкінці квітня ці тіла почали ексгумувати. В кого були гроші, можна заплатити за процедуру перепоховання. Якщо грошей немає, тіла вивозили до братської могили кудись за місто. Загиблих дуже багато, дуже. Я думаю, десь тисяч 100. Самі поміркуйте – повсюди повністю чорні та пробиті дев'ятиповерхівки.

Скільки людей там загинуло, якщо всі вони ховалися у підвалах, які ніхто не розбирав? Багато хто просто згорів, як моя сусідка із третього поверху. Їй прилетіло прямо в спальню, і вона згоріла живцем. Сусідний панельний будинок у середині березня склався повністю до першого поверху, а там у підвалі були люди. Скільки часу вони могли прожити? Страшна смерть”.

Аліна каже, що виїхати з Маріуполя на підконтрольну Україні територію дуже і дуже важко. У дні, коли росіяни оголошували узгоджені гуманітарні коридори, з їхнього боку точилася така стрілянина, як у перший день війни. Люди боялися кудись їхати, але багато хто вирушав на свій страх і ризик у бік Мангуша. А от до росії виїхати легше, особливо через ростов чи окупований Крим. Проте в будь-якому випадку всім, хто хоче покинути Маріуполь, треба пройти так звану фільтрацію.

“Я почистили всі свої сторінки в соцмережах, і, в принципі, до мене було багато питань. Я вивозила бабусю, і мені вдалося виїхати до того ж Мангуша на машині родичів. Дуже незвично було опинитися вже в цивілізації. Скрізь безпечно, будинки цілі, у магазині все є, телевізор, електрика, їжа... У мене був шок. Аж самій не віриться, що я стільки пережила”, – підсумувала Аліна.

Зараз дівчина перебуває в Києві та намагається евакуювати з Маріуполя своїх батьків.