Анатоліч: "Лобода, і багато інших артистів та спортсменів, зрозуміли: поза політикою бути не можна"

Українські артисти, які залишилися працювати в росії після початку війни 24 лютого, більше не мають майбутнього в Україні. І в росії вони його теж вже не матимуть.

Як із початком лютневого наступу росії живе популярний телеведучий Анатолій Анатоліч, чому у нього більше немає роботи та скільки коштів витрачає на сімʼю у Франції він розповів в інтервʼю Новини.LIVE.

Ви працювали на телебаченні, "крутитесь" у шоу-бізнесі, вели корпоративи у багатих і знаменитих. Знали, що буде війна?

— Друзі-можновладці, представники української олігархії і всі, хто міг мене попередити про війну... Ні, звичайно, я не знав.

Ввечері 23 лютого ми всі були на премʼєрі фільму в центрі Києва, а після нього, десь близько опівночі, пішли в бар. Всі обговорювали цю ситуацію, були на нервах. Моя дружина пожартувала, мовляв, у барі є бомбосховище... Посиділи десь до опів на третю ранку. По буднях я так довго не гуляю, бо маю ранішні ефіри.

З бару поїхали на таксі, а машину дружини (Mercedes-Benz G "Гелендваген". — Ред.) залишили в центрі. Забрали її аж через три тижні.

24 лютого я прокинувся о 4:50, стою в душі і чую вібрацію. Виключаю душ і чую, як дружина починає кричати. Вибігаю, чую звуки вибухів і ми розуміємо, що почалася війна. Ніяких тривожних валіз ми не збирали, бо, як і більшість, я у цю війну не вірив.

Десь о 5:30 я поїхав на роботу, дружина почала збирати речі. На вулиці вже було багато машин, відчувалася паніка. Залітаю на канал, ніхто не знає, що робити. Вирішили в ефір не виходити, випусковий сказав їхати додому до родин.

Довго добирались назад?

— Через затори на Житомирській трасі їхав дві години. В районі Козаровичів (село у Вишгородському районі. — Ред.) вже йшли бої, і якби наші там не підірвали дамбу і міст — певно, що росіяни зайшли б у Вишгород так само, як зайшли у Бучу. Отак нам пощастило завдяки діям оборонців Києва.

Оті перші гелікоптери, які летіли на Гостомель, летіли через нас з боку Білорусі. Стоїш, дивишся і не знаєш, а чиї це гелікоптери. Чути бої, вибухи. Паралельно читаю, що танки на Оболоні. І я розумію, що вони пройшли через нас. Суцільний хаос! Перші три доби ми провели у підвалі, діти дуже перелякалися (у Анатоліча троє неповнолітніх дітей. — Ред).

Що було найважчим в той момент?

— Страх за дітей. За кілька тижнів до війни ми повернулися зі США. Друзі, які там живуть, пропонували лишитися. Але ми вирішили їхати додому і повернулись. Але вся ця сміливість, коли в тебе дружина, троє дітей, дві мами, собаки, коти і треба щось із цим робити... Найстрашніше за дітей, звичайно. Їх так злякали вибухи, що вони боялись навіть виходити з підвалу.

Лякала повна відсутність інформації. Уявляю, як люди місяцями жили в окупації, не мають і не мали жодної інформації про те, що відбувається. А їм тим часом кидають газети, що "Зеленский сбежал в Польшу, Киев берут".

Те ж саме в мене було у перші дні війни. Постійні вибухи, танки на Оболоні, і розумію, що це все. На моєму будинку висить величезний український прапор, який попросили зняти. Бо якщо йтимуть російські війська — мій будинок буде першою ціллю.

Але як це зняти прапор моєї країни? Це як зрада якась. В результаті, його таки зняла дружина. Але зараз я розумію, якби вони зайшли, то мій будинок першим потрапив би під обстріл.

Або оці мої татуювання з надписом "Київ", "UA" (на обох руках. — Ред.) — я ж був би нацистом.

Щонайменше лишилися б без рук...

— Це ж*па. Я не знаю, що б вони зробили, бо я для них націоналіст. А те, що я єврей, та ще й російськомовний — це вже нікого не турбує.

Але найголовніше — діти. Головна задача — як зробити так, щоб вони взагалі вижили? Ми вивозили їх на третій день війни, заїжджали в Київ. Машин майже не було. Проїжджаючи "Блокбастер" (ТРЦ між "Почайною" та Північним мостом. — Ред.) на проспекті Степана Бандери, старша донька побачила на дорозі накриті трупи. Це була ДРГ, яку знешкодили. І що я мав сказати дітям? Так і пояснив, що це диверсійна група, яка намагалася взяти Київ. Їх знищили.

Куди ви евакуювались?

— Виїхали в Кагарлик, це за 80 км від Києва. Прожили там місяць в однієї чудової української родини. Доти навіть не були знайомі, а вони нам віддали свою спальню. Це про підтримку українців. Завжди буду вдячний цій чудовій родині із Кагарлицького району.

Але після Кагарлика переїхали до Франції?

— Діти до війни вчилися у французькій школі, і нам сказали, що в містечку поблизу Ніцци є школа, яка готова безкоштовно приймати українців. Французька родина надала нам для проживання свій будинок, безкоштовно. А нас на тоді було девʼятеро і я — єдиний чоловік. Це троє дітей, три бабусі, дружина і ще одна родичка. Приїхали у Францію на двох машинах. Все місто на тоді було в українських прапорах, дуже відчувалась підтримка.

До війни підтримували стосунки із зірками російського шоу-бізнесу?

— Так. Наприклад, блогер Красава (Євген Савін, колишній російський футболіст. — Ред) — головний російський спортивний блогер і друг Дудя. Після його фільму про війну зі спорстсменами, я так розумію, він під судом і не може повернутися в росію.

Наташа Кисельова (російська активістка, волонтерка та журналістка. — Ред.), з якою я познайомився колись у Сербії, в перший же день війни вийшла на мітинг. Доти у неї вже були арешти через проукраїнську позицію. Одну справу вів російський адвокат Ілля Новіков.

Її дивом не заарештували в лютому, тому вона тікала із росії через Азербайджан. Зараз у Німеччині, в таборі для сирійських біженців. Подалася на захист через політичні переслідування. Але їй дуже складно.

Це якраз питання про хороших руских, і Наташа для мене приклад боротьби. У росії вона втратила абсолютно все, вона у депресіях, думала навіть про самогубство. Бо на відміну від українців, яким допомагає Німеччина, до неї інше ставлення. Вона — біженка та ще й з росії. А там на неї чекають 12 років в'язниці. Ну от як я можу сказати, що вона погана?

Всі, з ким я спілкувався у росії, виїхали у перші місяці війни. Наприклад, Лобода. Виїхала. На третій чи то четвертий день війни я говорив з нею по телефону годину. І вона каже: "От я не можу зараз сказати..." Її задача у цей час була виїхати. Вона виїхала і почала говорити відкрито. Звичайно, її хейтили...

Та досі хейтять.

— Так, досі хейтять... Це нормально, це досить нормальна реакція. Але незважаючи на те, що Лобода — моя кума, я її люблю, і ми з нею досить близькі люди, але вона ніколи не виступала в окупованому Криму, не порушувала закони України, не виступала на державних святах 23 лютого, на день їхньої армії, чи день якогось флоту. Ніколи такого не було.

Вона там дійсно працювала, як і багато українців, будемо відверті. 24 лютого змінили її погляди на це? Змінили. Я вважаю так: навіть якщо людина — росіянин і нічого не розуміла до 24 лютого, а опісля зрозуміла, вони — наші друзі. Бо всі, хто проти режиму, — ці люди за нас. Навіть якщо вони із російським паспортом. Але я не скидаю колективної відповідальності, це питання залишається.

Той же Макс Галкін. Я написав, що його вчинок гідний, і мене захейтили, мовляв, навіщо ти тягнеш цей рускій мір до Києва. Але його вчинок сміливий? Сміливий. Він втратив свій будинок, контракт з Першим каналом. Я також втратив це тут, але через війну, хоч і в меншому обсязі. А він це втратив тому, бо так вирішив. Мені здається, це гідний вчинок. Чи я помиляюсь? Можливо, хтось зі мною не погоджується, але моя думка така.

Чому хейтили Лободу? Бо всі вісім років війни на Донбасі вона працювала в росії і не порушувала тему війни росії проти України.

— Абсолютно з цим погоджуюсь, так і було, я не збираюсь нікого захищати. Ми з Лободою за цей період бачилися багато разів. В Києві, і за кордоном, в США. Її позиція завжди була проукраїнська. І будемо відверті: вона намагалася себе переконати, що людина може бути поза політикою. Думаю, всі зрозуміли — і Лобода, і багато інших артистів, що людина поза політикою бути не може. І спортсмен не може бути поза політикою. Подивіться, наприклад, на Усика і Ломаченка.

Ну, не всі так вважають. Наприклад, та ж Ані Лорак...

— Багато хто не кається. Ані Лорак, Регіна Тодоренко... Мене звинувачують, що я її головний хейтер. Це так цинічно — у нас зараз гинуть діти, а вона пише збірку казочок для московських дітей. Ну, тварюка придуршорна.

При тому, що Регіна родом із Одеси, куди постійно летять російські ракети.

— Насправді той список дуже великий. Артік і Асті, Лоліта, Корольова — оці пенсіонерки. Жанна Бадоєва мовчить. Ну ок, сказала, що війна — це погано. Зі всього переліку легше сказати, хто із українців, хто там був популярний, не промовчав. Це Лобода, акторка із серіалу "Кухня". Хто ще? А ніхто на хрін більше не виїхав. Тобто більшість українців, які були популярні у росії, залишилися там і мовчать. Виїхали одиниці. Тому для мене приклад Лободи — це класний приклад.

Не хочу розбиратись у їхніх психотипах, але думаю, Тодоренко — дружина абʼюзера. Її чоловік (Влад Топалов, російський артист. — Ред.) — символ росії. Пам'ятаєте той скандал "а что ты сделала, чтобы он тебя не бил?" (у квітні 2020-го Тодоренко з Топаловим дали спільне інтерв'ю, в якому вона сказала згадану фразу, чи викликала гучний суспільний резонанс. — Ред.). Думаю, вона під гньотом свого руского мужика. Будемо відверті, вона просто тупенька. Сорян, не хочу сказати, що це конкретно Регіна. Вона не розуміє, що відбувається. До речі, вона зараз у Маямі сидить...

А не на Балі?

— Ні, у Маямі. Народжувала там. Українці, які там живуть, пишуть мені: "О, я бачила Тодоренко". У цих людей карʼєра скінчилась. Вони думають, що у них все буде добре у росії? Ні, не буде. У росії ж*па — добре їм там ніколи не буде. А в Україні тим паче.

Ви теж, живучи в Україні, все втратили? Робота на відомому каналі, корпоративи, марафони, круїзи — до війни це було розкішне життя.

— Ну як розкішне? Всі мої заробітки прозорі, я ніколи не був у політиці чи замом мера. Все, що я заробляв, йшло через ФОП. Багато приносив YouTube, реклама в Інстаграм, корпоративи... От я зараз відкрию серпень і це як ножем по серцю, бо в мене там мало бути чотири весілля. Як ведучий я коштував 5 тисяч доларів. Тобто за серпень я заробив би 20 тисяч доларів.

Дійсно, я непогано заробляв, але я і витрачав. В мене велика родина і багато кому потрібно допомагати.

Але після 24-го робота на каналі втрачена, дружина теж без роботи. Я не те, що жаліюся, просто ділюся. YouTube не приносить заробітків, бо монетизація від контенту про війну мінімальна. Корпоративів немає. Все, що я веду зараз, — безкоштовно. Не беру жодної копійки. Допомагаю малому бізнесу в Україні.

Тому коли говорять про артистів та співаків, мовляв, все з вами зрозуміло — це абсолютно не так. Все дуже швидко закінчується. Зараз ми живемо на збереження. А є ще мій колектив із "Зе Інтервʼюера" (програма Анатоліча на YouTube. — Ред), колектив моєї дружини. Люди, які працювали у нас вдома. Не те, що у нас там штат садівників. Двічі на тиждень приїжджала жінка із Козаровичів прибирати. Отримувала 8-10 тисяч гривень на місяць. А тепер, як і я, опинилася без роботи.

Але ставлюся до цього по-філософськи — я живий, моя родина жива — все добре. Все інше — деталі. Головне зараз — перемогти, далі будемо собі заробляти і все буде добре. А поки всі гроші йдуть на родину, різні допомоги, зокрема і ЗСУ.

Скільки витрачаєте на сім’ю у Франції?

— Ми поки не платили за житло, але на осінь плануємо переїзд у Париж, де діти продовжуватимуть навчання. Там тільки житло коштуватиме 3-4 тисячі євро на місяць. У нас велика родина, потрібні три спальні. Загалом вийде 6 тисяч євро на місяць.

Але ми й у Києві багато витрачали. Школа за двох дітей обходилася у 1600 доларів на місяць. Зарплата водія, який їх возив — 12 тисяч гривень. Продукти, бензин на дві машини. Бюджет у Києві на місяць на нашу родину коштував 100-150 тисяч гривень.

Але зараз ми не подорожуємо, витрачаємо тільки на освіту дітей, їжу та житло. Вже пів року не купую собі ніяких речей, не бачу в цьому сенсу.

До речі, чому моя родина не повертається до Києва? Бо тут онлайн-навчання, а для молодших класів це профанація. Воно не працює, вони все забудуть. Тому дружина у Франції заради дітей. Але повірте, всі хочуть додому. Якщо тобі є що втрачати тут, ти ніколи не будеш намагатися там зачепитися.

Не хотіли мобілізуватись у ЗСУ?

— В перші дні таке бажання було, але дружина була категорична через обовʼязки перед родиною, відповідальність за велику кількість людей. Як би це цинічно не прозвучало, але я можу бути ефективнішим на своєму інформаційному фронті, і я це розумію по зустрічах із військовими. Якби вже геть не вистачало людей, звичайно, тоді вже всі підуть.

Чим зараз займаєтесь?

— Позавчора вів англомовний концерт для наших партнерів із ЄС. Завтра маю зйомки. Різні гуманітарні питання, поїздки на південь України. Записую різні відео, волонтерські питання. Беру все, що пропонують. Я за будь-який кіпіш, займаюсь будь-чим, що приносить користь.

Але за серпень-липень заробили нуль?

— Невеличка монетизація є, може десь до тисячі доларів на місяць. Добре, що були збереження. Думаю продати машину. В мене їх три. Не те, що я там багатий, так сталося. Все зараз продав би, частину з того віддам. Але проблема в тому, що машина не продається. Мій BMW 750 до війни коштував 60 тисяч доларів. Не знаю, скільки зараз. Але кому він потрібен? Кажуть, віддай на війну. Звучить красиво, але це автомобіль на пневмопідвісці, зламається у першій же ямі.

Житло продати теж не можу. Ну, катер у мене є. І що? Кому він потрібен? Я думав, я багата людина, але по факту виявилось, що у мене нічого немає. Головне, щоб діти були у безпеці і могли отримувати освіту.