"Як вам це вдалося? Ви пройшли по мінному полю": Гайдай про історії війни, ситуацію на Луганщині та свою Україну майбутнього

Луганська область до війни була однією з найбільших східних областей України як за кількістю жителів, так і за площею. Зараз переважна частина території області окупована ворогом.

Над чим працює обласна військово-цивільна адміністрація Луганщини, коли відбудеться перемога і якою бачить Україну в майбутньому  — в інтерв’ю Новини.LIVE розповів голова Луганської ОВА Сергій Гайдай.

Про ситуацію в регіоні та роботу Луганської ОВА

— Яка зараз ситуація на Луганщині? Де найважче, а де ЗСУ продовжують тримати оборону?

— Якщо ми говоримо про фронт, то є рішення Генерального штабу, щоб на сьогодні тримати в певній таємниці інформацію про бої, які йдуть по всій лінії фронту.

Тому, що інформація про проведення бойових дій — про наступи, контрнаступи, про оборону — може зашкодити. Ми сподіваємося, що найближчим часом буде щось відбуватися на фронті.

На жаль, Луганська область майже вся поки що під контролем російської армії. В районі нафтопереробного заводу в Лисичанську йдуть бої. Там лінію оборони Збройні сили тримають, прорвати її російська армія не може.

Трохи можу зайти на територію сусідів і сказати, що найважчі бої тривають у напрямку Бахмута.

— Як ваше життя змінилося з початку повномасштабного вторгнення, як змінився ваш графік, як часто бачитеся з родиною?

— Життя змінилося кардинально. До 24 лютого два роки ми займалися виключно розбудовою Луганської області — ремонтами, новим будівництвом, відновленням. На сьогодні війна все зруйнувала. Ми займаємося допомогою військовим та гуманітарною допомогою, майже пів року ми займалися евакуацією та ремонтами критичної інфраструктури.

Кремінна. Фото: facebook.com/sergey.gaidai.loga

Рідних своїх я бачив один раз за пів року — мені дали на три дні відпустку. До того ми відсвяткували Новий рік, і я поїхав на Луганщину. В Сєвєродонецьку застав початок російського вторгнення.

П’ять місяців — це було суцільне пекло. Вся Луганська область обстрілювалася навіть не хвилями, а щодоби — кожен населений пункт. Небезпека була по всій області. У нас не було бункерів, не було бомбосховища для керівництва, запасний пункт був у Старобільську, а ця територія була окупована, тому ми ночували й працювали, де прийдеться. Ночували не більше тижня на одному місці, бо була загроза зливу інформації й коригування ворожого обстрілу по нашому пункту перебування.

— Як ви встигаєте відновлюватися морально і фізично, як керівник і, як людина?

— Я розумію, що в мене відповідальність за всю область, за всіх людей, частково за військових із ЗСУ, поліцейських, нацгвардійців, хлопців з територіальної оборони чи прикордонників. Відповідальність є на моїх плечах, тому нема можливості емоційно розслабитися чи фізично здати позиції. Взяв всі свої емоції міцно в кулак і тримаюся.

Зараз ми вже не перебуваємо на території Луганської області. Зараз я їжджу по всій Україні. Я дав команду відкрити гуманітарні штаби у кожній області.

Понад 300 тисяч луганчан виїхало у вимушену евакуацію і роз’їхалися по всій території України. Десь є дві тисячі людей, десь є 40 тисяч, і їм всім потрібна допомога.

Ми робимо гуманітарні центри, щоб допомагати людям. Іноді емоції наздоганяють, хоча намагаємося триматися, оскільки рівняння йде на керівника області.

— Скільки годин вдається спати на добу?

— По-різному. В середньому годин п’ять. У перші п’ять місяців спали по дві години. Постійно проходили дзвінки, наради, даєш команди, чекаєш інформації, яка прийде з другого кінця регіону, а потім прильоти чи авіабомба, і вже зовсім не спиться. Було реально важко. Ми зараз не перебуваємо там, де проходить активна фаза бойових дій. Я пізно лягаю, але прокидаюсь рано.

Про допомогу Луганській області та переселенцям

— Яка міжнародна допомога надходить у Луганську область?

— Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Для військових отримуємо автомобілі, квадрокоптери, безпілотними, бронежилети. Ми  отримуємо сучасне обладнання для медицини. Ми найближчим часом почнемо ремонт житла для тимчасово переміщених осіб. Ми відновлюємо роботу адміністрації. Нам надали комп’ютери, меблі. Зараз ми закінчуємо перемовини щодо котеджних чи модульних містечок, а також ремонту будинків для жителів Луганської області, які виїхали у вимушену евакуацію.

— Перед цим ви згадали про 300 тисяч вимушено переміщених осіб з Луганщини. Як саме ви їм допомагаєте?

— У всіх абсолютно різні питання. Я зараз зібрав голів цивільних та військових адміністрацій, голів ОТГ, і ми домовилися, що всі шукають по всій Україні будівлі, які нікому не потрібні. Будівлі, які перебувають у занедбаному стані, ми беремо в оренду, готуємо і хочемо надавати житло нашим людям із Луганщини, у яких критична ситуація з житлом. Чому саме такі будівлі, бо це найшвидший спосіб отримати житло — відремонтувати те, що вже побудоване. Ми прораховували можливість нового будівництва, воно виходить дороговартісне і його треба чекати мінімум рік.

Також в гуманітарних штабах є допомога у вигляді гуманітарних наборів. У людей різна ситуація, тому навіть харчові набори допомагають. Ми відновлюємо медичну інфраструктуру, якщо у людини цукровий діабет і вона потребує інсуліну, то держава має забезпечити безплатно, але потрібно бути на обліку конкретної медичної установи, тому ми працюємо над відновленням медичної допомоги. Також ми надаємо юридичні консультації людям, які потребують: довідки, документи щодо освіти чи працевлаштування.

— Скільки людей не змогли евакуюватися з Луганщини й залишилися в окупації?

До 24 лютого на Луганщині проживало 650 тисяч населення, а також 200 тисяч переселенців — це за документами. Фактично переселенців орієнтовно було 70 тисяч. Тобто 720-730 тисяч людей жили в Луганській області на тій території, яка залишилася під контролем України після 2014 року. Виїхало орієнтовно 320 тисяч, тобто 350 тисяч людей залишилось жити на території, яка була підконтрольною з 2014 року.

— Які історії з роботи на Луганщині запам’яталися найбільше?

— В кожної людини доля та історія — це окремий всесвіт. Багато чого можна згадати. Наприклад, історія із нашою філармонією. Наш луганський оркестр вийшов з окупованого Луганська і перейшов на підконтрольну територію, а донецький — ні.

Деякі музиканти виходили з окупації, і, коли військові їх зустріли й запитали, як вони дійшли, то ті відповіли, що прийшли з того боку. А військові сказали: "Як вам це вдалося? Ви пройшли по мінному полю".

Якщо про адміністрацію говорити, то головне, чим я пишаюся — після 24 лютого жоден керівник чи голова департаменту, чи управління, чи їхній заступник не залишився і не співпрацює з окупантами. Вони всі виїхали. Це люди, які вже вдруге отримають статус ВПО. Тобто колись вони у 2014 році не захотіли співпрацювати з окупантами й вийшли з окупованої частини Луганської області з однією валізою, в якій все їхнє життя, і зараз так само вони виходили. Це не зрозуміють більшість українців, які проживають там, де нема таких активних бойових дій, але ми це чудово розуміємо.

— А які героїчні історії саме військових особливо вразили?

— Кожна історія героїчна. Бути в окопах під обстрілами — це вже героїзм. Кожна моя поїздка на передову була на межі життя і смерті, вся територія обстрілювалася, це така собі лотерея. Але можу сказати, що наші патрульні поліцейські героїчно сідали за кермо автобусів і вивозили людей з-під обстрілів. Наші нацгвардійці героїчно тримали оборону кожного міста. Згадую, як з Рубіжного вивозили з-під обстрілів людей, як рятували дітей — таких історій дуже багато.

Коли захищали Сєвєродонецьк, спецпризначенці Національної гвардії зайняли оборону в одному будинку. А коли туди зайшли "кадирівці", близько 20 осіб, то всі там і загинули. Ворог думав, що наших там ціла рота, а хлопців було лише четверо. Ті чотири гвардійці перебили цілий підрозділ "кадирівців", чим я пишаюся.

Про закінчення війни та Україну майбутнього

— Яким ви бачите закінчення війни?

— Закінчення не буде швидким, але перемога буде за нами. Ми обов’язково переможемо російську армію і вийдемо на адміністративні кордони, які прописані в нашій Конституції. Найближчим часом ми побачимо зміни. Не можу більше коментувати, бо зараз вони шкодять нашим захисникам, тому прохання Генерального штабу, щоб ми поки що не коментували. Треба дочекатися.

— Що збираєтеся робити після перемоги?

Відновлювати Луганську область — одразу, але на другий день. У перший день буду святкувати. На початку бойових дій я навіть палити кинув. Багато людей дивуються: всі навпаки, але я кинув. Я вже пів року, як не тримав навіть айкоса в руках.

Треба закочувати рукава і важко працювати. На жаль, росіяни зруйнували величезну кількість шкіл, будинків, лікарень, садочків, інфраструктуру газо- та водопостачання, каналізації. Робота попереду важка, і це буде не рік і не два, це мінімум на років сім. Все відбудуємо, все відновимо, навіть гарніше, ніж було раніше.

— Опишіть Україну після перемоги трьома словами? Якою ви хотіли б її побачити?

Я б хотів побачити трансформації від населення України в українську націю.

Я б хотів, щоб мої діти побачили гармонічний розвиток України й відсутність розподілу на схід та захід. Одна єдина незалежна Україна. Так, звісно, у нас навіть на вишиванках різні візерунки та різні коди зашиті, але Україна єдина.

Я хочу побачити потужну самодостатню країну, яка б не ходила і просила кредити, яка б не ходила просила, щоб її прийняли в Євросоюз, а щоб до неї зверталися і пропонували допомогу. Щоб ми були самодостатньою країною та суб’єктом прийняття певних рішень у Європі та у всьому світі.