live
Київ
weather +4°
green 1 /10
USD 26.29
EUR 30.58
Київ
weather +4°
Затори
1 /10
USD 26.29
EUR 30.58

"Війна виглядає не так красиво, як про неї пишуть у книжках": 6 питань до львівських героїв ООС

Львів
14 жовтня 19:05
read-icon ~ 11 хв.
views-icon 800
views-icon
translate Читати російською
Прослухати
Хто ж вони, українські герої?
"Війна виглядає не так красиво, як про неї пишуть у книжках": 6 питань до львівських героїв ООС

Львів та львів'яни завжди перебували в епіцентрі національно-визвольної боротьби. Новітня історія України також не є виключенням. І хоч фізично бої точаться за більш ніж тисячу кілометрів від самого міста, проте духовно Львів, як завжди, стоїть на передових позиціях.

Новини.LIVE поспілкувалося з трьома львівськими героями, ветеранами російсько-української війни та поставили їм шість простих запитань. Історії вітчизняних лицарів духу читайте в нашому матеріалі.

Дмитро Дробина

24 роки. Виріс та народився у Львові. Перебував у складі Окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ", яка потім стала зведеною штурмовою ротою "Холодний яр" в 93 механізованій бригаді. Брав участь в боях поблизу Донецького аеропорту та був учасником боїв в околицях Кримського.

Чим займалися до Майдану?

До Майдану я закінчував школу №100, що в Рясне-2. Якраз у 2013 році я вступив у львівський "інфіз" (Львівський державний університет фізичної культури, – ред.) та почав навчання на факультеті туризму. Ну а далі в моєму житті розпочалися вже буремніші події.

Пам'ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте їхати воювати?

Насправді трохи важко сказати. Я в цьому контексті, напевно, більше пам'ятаю момент, коли озвучив своє рішення батькам. Відверто кажучи, на таке рішення мене простимулювали та дали вирішальний поштовх двоє моїх друзів. Один із них ще в дитинстві вирішив, що в разі війни він обов'язково поїде на фронт. Ось такі дитячі мрії, які збулися. Якби то не звучало дивно. Порадившись, ми почали підготовку: відвідували курси з медицини, тактики та дотичних. Тим більше на той момент у нас було багато друзів, які вже воювали та мали певний досвід за плечима.

І от десь на початку червня 2015 року я озвучив батькам свої наміри. Наша розмова, звісно, супроводжувалась великою істерикою, криками, розповідями, що, мовляв, я не дуже об'єктивно оцінюю свої сили та роль у цих подіях. Це якщо простіше передати. Але в певний момент ми прийшли до примирення. Мабуть, грубо кажучи, я виявився більш впертим, ніж вони. Все закінчилось словами: "Ти завтра їдеш, що тобі в дорогу зібрати?".

Розкажіть про свої перші дні на фронті. Про що ви думали та якими були ваші відчуття?

Був один дуже яскравий момент. Це було моє перше бойове чергування. Ми тоді перебували в Пісках. В цій ротації зі мною служили два брати-близнюки: "Круть" і "Верть". Їх відрізняє тільки родимка на щоці. Але, відверто говорячи, досі не пам'ятаю хто з них хто.

Отож, однієї ночі я заступив на чергування з кимось із братів. До перемир'я 2015 року то ще була така фаза війни, коли не було активних наступів, але повною мірою тривала артилерійська війна. Тобто кожного вечора в Пісках у нас була своя "дискотека": працювали міномети, час від часу артилерія, танки. Фактично це був повний спектр озброєння. Єдине чого я не бачив на той момент – це реактивної артилерії. І от коли почали падати перші міни, на вулиці була приблизно година десята-одинадцята вечора, то "Круть" чи "Верть", важко сказати, почав дуже уважно слухати виходи мін, дивитись на спалахи та вираховувати звідки вони летять. А мене в той момент просто пробиває на "ха-ха", з'являється настрій потриндіти. Мабуть, то був своєрідний захисний механізм. Але мій побратим категорично не поділяв мого настрою та попросив, щоб я був вельми тихо, бо це заважає спостерігати за ділянкою відповідальності.

Саме цей момент ні заціпеніння, ні страху, ні чогось подібного врізався мені в пам'ять. Це більше було пов'язано з почуттям невідомості й від неї мене, на той момент, проймала певна ейфорія, якщо можна так назвати.

Яка ситуація з військового життя вам найбільше запам'яталась?

Була одна. Я колись переповідав її своєму батькові. Після цього він сказав мені, що я подорослішав. Це було якраз перед моїм переведенням із 93-ї бригади в навчальний центр. Тоді я повертався з відпустки, бо якраз здавав сесію. Як не дивно, ввечері в Кримське мене привезло таксі, а до своїх позицій вже змушений був добиратися пішки. В принципі, за рік часу на цій території вже знаєш всі стежки.

Іду я собі в джинсах, футболці, з величезним та маленьким рюкзакам – звичайна цивільна людина. Дорога пролягала по степу. Ти йдеш, чуєш звуки цвіркунів, птахів, запах розпарених трав, відчуваєш на собі літню спеку. Це абсолютно невинна картина, але вона й зараз стоїть перед очима. Я навіть досі уловлюю той самий запах. Не знаю навіть як описати ті відчуття. Абсолютний спокій, свобода.

Чим займалися після повернення додому?

Я звільнився 4 листопада 2017 року, хоча, як не абсурдно, п'ятого чи шостого ще стояв у наряді. Такі парадокси в нас нікуди не ділись. Перший тиждень я, напевно лікувався, бо мене вхопив дуже сильний бронхіт і мені ледве вдавалося дихати. Потім взимку насправді нічим особливим не займався. Це було, певною мірою, безцільне існування. Дивився фільми, один раз їздив в гори. Та й те подорожував один, бо когось із колишніх компаній у моєму житті залишилось вкрай мало. Як би сумно не було, але час та дистанція рвуть контакти між людьми. Від цього нікуди не дітись. За заняттями "нічим" і пройшли добрячих чотири місяці.

А вже весною я з декількома друзями займався промисловим альпінізмом та висотними роботами. Оскільки часто є дефіцит людей, вони почали мене смикати, бо роботи насправді багато. Я спрацювався з ними і якось воно повелося, що займаюсь цим четвертий рік. Зараз навіть маю деякі успіхи на ниві мого підприємництва. Скажемо так, що від ролі підсобника останнім часом я повною мірою перейшов до ролі роботодавця. Станом на зараз зі мною працює 8 людей. З них всі служиві, а семеро – ветерани. Якось воно так само вийшло цікаво.

До цього ще виникла ідея робити туристичне спорядження. Вона ніби жива, але така справа потребує багато часу. Також займався волонтерською діяльністю. Допомагав друзям, які лишилися служити, та й тим, яких особисто не знаю.

Які плани маєте на осяжне майбутнє?

Я хочу в гори на Кавказ. Для мене особисто це вкрай глобальна ціль. Виділити щось інше зараз трохи важко. Плани, звісно, маю, але будувати чітку стратегію на життя мені поки не вдається. Я стараюсь вирішувати питання та проблеми в міру того, як вони поступають. Загалом, хочу на Кавказ.

 

Олександр Акуленко

44 роки. Родом із Хмельницької області, уже декілька років проживає у Львові. Перебував у складі Державної прикордонної служби. Брав участь у боях поблизу Маріуполя та Амвросіївки. Підполковник запасу.

Чим займалися до Майдану?

Проходив дійсну військову службу. Тоді я перебував у місті Дмитрівка, а пізніше змінив місце служби та переїхав до Маріуполя.

Пам'ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте їхати воювати?

Я з тих людей, які не поїхали в АТО, а навпаки АТО приїхало до них. Для мене війна почалася ще у 2013 році, оскільки у 2013 році я служив і проживав разом зі своєю сім'єю у місті Севастополь. Війна в моєму житті почалася ще до бойових дій на Сході.

Я був із тих людей, хто приймав першу хвилю мобілізації та на власні очі міг бачити чому люди йшли до військоматів і чого вони хотіли. Відверто кажучи, було трохи страшно й дивно дивитись на людей, які прийшли. Люди, які були на фронті з самого початку, пережили та втратили неймовірно багато.

Розкажіть про свої перші дні на фронті. Про що ви думали та якими були ваші відчуття?

В перші місяці війни насправді було дуже видно людські особистості. Були неприємні відчуття, коли люди змінювались на очах. Тоді в головах багатьох була "ракова пухлина", яку я називаю "совдепія". Багато хто з солдатів звик, що хтось за них щось має робити. Саме в цей період люди почали змінюватись, почали ставити не лише питання "Де?" й "Коли?", але й "Чому все відбувається саме так?".

Після таких самокопань люди нарешті почали самоідентифікувати себе, усвідомлювати ким вони є насправді. Чи вони просто люди, які живуть в Україні, чи вони українці. Якраз тоді між цими двома категоріями виростала величезна прірва. Саме в таких екстремальних ситуаціях і проявляється людина: все добре й усе погане почало вспливати нагору. Коли ти починаєш бачити справжню суть особистості: що вона хоче, у що вона вірить і чи дійсно підтримує свої переконання, це дуже сильно ламає. Це ламає набагато сильніше, ніж інші жахливі речі.

За ці буремні роки я спілкувався з багатьма людьми. Можу сказати вам відверто, якщо людина звикла, що за неї будуть все робити, їй дадуть усе потрібне, то ти її вже ніколи не зміниш. На жаль, ці речі передаються, наче через ДНК. Я розумію, що такі патерни поведінки вбивали людям у голови протягом більш ніж шістдесяти років: від діда до внука. Але ж деякі люди знаходять у собі сили зазирнути глибше. Їхній погляд на життя за ці роки разюче змінився. Таку "ракову хворобу" потрібно вилучати боляче й одразу.

Яка ситуація з військового життя вам найбільше запам'яталась?

Це дуже важко сказати. Чесно кажучи, нічого не хочеться говорити. Я б не хотів того згадувати. Скажемо так, я все це бачив на свої очі й воно виглядає не так красиво, як про то пишуть у книжках. Тому я краще промовчу.

Чим займалися після повернення додому?

Я далі продовжував службу, проте вже у Львівському прикордонному загоні. Згодом звільнився звідти й зараз працюю на цивільній роботі: адміністратором у "Львівавтодорі".

Які плани маєте на осяжне майбутнє?

План на все життя і до кінця – казати людям правду. Вибивати з українців "совдепію". Також мені б хотілося подивитися світ. Хочу з'їздити на Мачу-Пікчу, поїхати на зимові Олімпійські ігри. Хотів би подивитися на Токіо, на Ріо-де-Жанейро, але не під час карнавалу. Хотів би подивитись що воно таке той Нью-Йорк і чому про нього так багато пишуть. Планів багато. Скажу словами Шевченка: "Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь".

 

Тарас Байдала

28 років. Все життя прожив у Львові. У 2014-2015 роках служив у лавах батальйону "Січ". З 2016 року по березень 2020-го перебував у складі 93 механізованої бригади.

Чим займалися до Майдану?

З 2011 по 2012 роки проходив строкову службу в армії. Коли повернувся додому, поновився на заочку в університеті. Навчався у Львівській політехніці на кафедрі електричних системних мереж. За професією я інженер електрик. Паралельно пішов працювати у Львівобленерго. Ремонтував міські електромережі: трансформатори, підстанції.

Пам'ятаєте той момент, коли вирішили, що маєте їхати воювати?

Так, пам'ятаю. Ще коли почались події в Криму я зустрівся зі своїм знайомим із "Чорного Корпусу" в Тернополі. Він запропонував мені поїхати з ними: "Класна двіжуха, буде цікаво. Правильні справи робитимемо". Тоді чомусь я не пристав на його агітацію, але досить серйозно над цим задумався. Мабуть, ще не так сильно був налаштований.

Та пізніше, вже на початку літа, мені це постійно муляло та не давало спокою. Тоді я якраз мав відпустку, що закінчувалась за пару днів. Мені дзвонить знайомий ще по майдану Юрій Чорнота, який на той час був очільником всеукраїнської молодіжної організації "Сокіл", і каже, мовляв, так і так, у Києві хлопці створюють свій батальйон і якщо є бажання, то їм потрібні люди.

Я подумав: "Що тут вже лишилось до кінця відпустки, два дні? Я вже не вернуся на ту роботу! Нащо вона мені здалася? Краще собі поїду в Київ у батальйон вступати". Так туди й потрапив. Яка робота, якщо в країні таке відбувається?

Розкажіть про свої перші дні на фронті. Про що ви думали та якими були ваші відчуття?

У 2014 році я служив у батальйоні "Січ", який був під керівництвом Міністерства внутрішніх справ. В МВС своя специфіка. Спочатку ми виїжджали на перевірки населення, працювали в прифронтових зонах, проводили різні пошукові операції. В той час ми мало стріляли, але виконували багато оперативної роботи з населенням.

Та десь у вересні того ж року люди в підрозділі почали бунтувати через те, що всі приїхали на війну, а по факту проводять якісь перевірки. Приблизно тоді ж ми почали робити виїзди на передову, де потрібне було підсилення. Коли на певних ділянках не вистачало людей, ми затикали собою дірки. І от коли я вперше потрапив на передову, у Вуглегірськ, то був трохи шокований. Тоді там постійно працювали й танки, і міномети. Обстріли не зупинялись ні на секунду. Але за декілька днів я швиденько акліматизувався.

Яка ситуація з військового життя вам найбільше запам'яталась?

Ми робили вилазку на сепарський об'єкт в Кримському, що на Луганщині. Лінії фронту на офіційних картах — це одне, вони виглядають, як прямі лінії. В реальності ж це зовсім не так. Поблизу наших позицій було декілька сіл, які в сукупності утворювали досить великий "мішок". Ми мали ідею його відсікти, але командування не поділяло наших прагнень. То ж довелося діяти на свій страх і ризик. Ми хотіли сходити в вилазку на один з об'єктів на тій території, зробити добрі справи.

Звісно, що перед операцією були проведені попередні роботи, здійснена розвідка та розроблений детальний план. Але, як завжди, в подібних випадках не все йде по плану. Або йде, але дуже рідко. В результаті ми зайшли вглиб ворожої території, де вже було чути їхні голоси. От виходимо з одного з будинків і бачимо, що навколо буржуйки сидить купа сепарні, гріється. Буквально метрів 20 від нас. Вони навіть не одразу зрозуміли хто ми та що ми. І тут почався розстріл. Все це тривало всього декілька секунд.

Коли ми відходили з тієї території, то по нас почали стріляти. Десь тоді куля зачепила та смертельно поранила мого побратима. В нього були важкі внутрішні поранення і він помер по дорозі під час евакуації. У цей момент я зрозумів, що якби нам прийшлося кидати мого друга, то я б лишився з ним. Якби решта навіть хотіла покинути його тіло, я залишався б з ним до кінця.

Знаєте, коли одружуються, то говорять гучні слова про "любов до смерті"? На війні ти справді можеш зрозуміти, що людина тобі настільки близька, що ти теж хочеш із нею померти.

Чим займалися після повернення додому?

Я багато читаю. Люблю кудись поїхати. Навіть сам, мені компанія не особливо важлива. Так, щоб конкретно, то нічим не займався. В мене були певні фінансові накопичення, тому певний час я не навантажував себе турботою про підробіток.

Які плани маєте на осяжне майбутнє?

Хочеш насмішити Бога — розкажи йому про свої плани. Що можу сказати? Хочу поплавати десь на морях, поохороняти якісь вантажі. Можливо, попрацюю в приватній військовій компанії.

author
Автор публікації
Данило Матюха
Поділитись публікацією
Більше оперативних новин шукайте в