"Ми взяли зброю до рук. В той момент стояло питання лише про виживання": командир 5 сотні Майдану про найгарячіші дні Революції гідності, розчарування та мотивацію

Революція Гідності стала чи не найголовнішим державотворчим процесом сучасної історії України. Проте кожна важлива подія відбувається не сама по собі, а за допомогою відданих та сильних духом людей. На жаль, вони часто залишаються поза об'єктивами камер і не є надто публічними. Вони просто роблять свою справу.

Новини.LIVE поспілкувалося з сотником 5 сотні самооборони Майдану, ветераном російсько-української війни Ігорем Солонинком, який зробив важливий внесок у перемогу Революції Гідності.

Хто такий Ігор Солонинко?

Ігор Солонинко - житель Львівщини, активний учасник Революції Гідності. Після побиття студентів 30 листопада приїхав до Києва і лишився там до кінця.

На Майдані отримав декілька поранень, але, попри це, добровільно став до лав Збройних сил України та воював у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пройшов Слов’янськ, Луганський аеропорт, Щастя.

За мужність, проявлену в бойових діях, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Має дружину та троє дітей.

Наразі ДБР інкримінує чоловіку вбивство "беркутівця" під час подій Майдану в лютому 2014 року.

Про життя до революції та передумови Майдану

Я мав фермерське господарство. В моїй власності було 400 гектарів землі, які я обробляв. За декілька років перед Майданом почалася така весела фішка, як віджимання бізнесу сином Януковича Сашою Стоматологом. І от настав момент, коли Саша приїхав до нас на Львівщину. Тут його зовсім ніхто не очікував. У Львові своє життя, свої правила. І тут "бум!": Саша Стоматолог приїжджає до міста рішати питання. Львів'яни посміялися, мовляв, нахапає люлєй та й поїде собі додому.

Перевірені люди розповідали: найперше, що він зробив - зібрав усіх авторитетних людей кримінального світу в одному приміщенні й оголосив, що з цього моменту вони ніхто та звати їх ніяк. Після цього у Львові почався маленький хаос. Когось розстрілювалили, когось тихенько вбивали.

Допоки такі моменти не стосувалися міста та бізнесменів, то на це ніхто особливо не звертав уваги. Я теж думав, що це мене обійде стороною. Але з часом Саша Стоматолог вирішив добратися до місцевого виробника олії "Майола". Опісля настав час фермерів. До мене прийшли його люди й сказали наступне: "Так, братан, тепер ти маєш зі свого бізнесу 20%, а 80% віддаєш. Ми ставимо тобі свого бухгалтера, який контролюватиме весь процес". А хто мені той бізнес дав? Хто мені закуповував техніку? Я шукав інвесторів, вкладав свої гроші, наймав людей. А вони отак на рівному місці віджимають.

На той момент, коли Саша Стоматолог добрався до ринку землі, він володів уже 80% українського бізнесу. Всі, хто хотіли займатись підприємництвом, мусили йому башляти. Його молодший брат був спокійнішим і не пхався в такі справи. А цей пішов по батьковій доріжці.

З часом я навіть змирився, почали потроху домовлятися. Уже не 80% відсотків віддавав, а виходило 50/50. Якось виживав, виходив із ситуації. А мені тоді було 29 років та ще й мав двох дітей. Я б, може, й не поїхав на Майдан, але крапкою стало інше.

Остання крапка

Моя племінниця Вікторія, навчаючись в університеті імені Франка, поїхала на той перший студентський Майдан. Вона переконувала мене, що нам треба в Європу, що після цього до нас прийдуть європейські інвестори, що багато чого зміниться.

Ми ще з нею говорили, я питаю: "Сонечко, що ти там?", - вона розказувала, що всі розходяться, бо в людей зникла мотивація. Нічого вже не мало відбуватися, жодних акцій. Вона навіть мала квиток на потяг додому. І тут дзвінок від неї: "Вуйко, міліціонери ідуть нас бити". Я чую в телефоні крики й розумію, що ситуація дійсно серйозна. Наступного дня вона скидує фотку з лікарні де в неї синє обличчя і шрам над бровою. Мене всього аж зателіпало. То був п**дець! Це стало для мене крайньою точкою.

До цього я був на всіх так званих революціях, що стосувалися України. На Помаранчевій революції я був десятником, а на цій уже сотником. Пішов на підвищення. У нас був колектив із 50-ти людей, з якими ми разом пройшли Помаранчеву, а з деякими дружили ще до неї. Ми й в АТО були всі разом. Правда, частина моїх хлопців загинула на Майдані. Ми втратили 10 чоловік. Але, коли почалась війна, всі 40 пішли на фронт.

Отож, побили мою племінницю, я працюю батраком на якогось дядю, втрачати вже нема що. Тим паче повстанська діяльність у нас в крові. А ці події стали для мене величезною мотивацією. Враховуючи досвід минулих революцій, на Революцію Гідності ми їхали вже зарядженими. Всі їхали конкретно битися до кінця.

18 лютого

18 лютого після бійні в Маріїнському парку майбутній міністр культури Євген Нищук прямо зі сцени пустив наступний клич: все Майдан розходиться, самооборону розбили, сотники повтікали. Коротше, Майдану більше немає. Уявіть собі таке! Відкритим текстом зі сцени. Для мене це говорить тільки про одне, що він мав вказівку зверху. Самовільно він того зробити не міг.

Так багато сотників були партійними, вони мали відповідну інформацію про штурм та встигли розбігтися. Але це далеко не всі. Іти було нікуди, ми готові були кістками лягти. Одразу готувалися до найгіршого. На той час у нас вже були домовленості з американською та канадською діаспорами про фінансову допомогу в боротьбі.

Зрозумійте, до 18 лютого в нас були готові криївки в каналізаціях під Майданом. В нас була палатка, яка стояла прямо над люком. Ми здогадувалися, що рано чи пізно почнеться жорстка зачистка. Для цього нам потрібно було мати такий відхід, щоб мусора офігіли. Я відправив у ту каналізацію розвідників. Майданівська розвідка працювала всюди. Я купив для своїх хлопців камери, щоб вони ходили знімали різних тіпів, а ми б по можливості десь їх виловлювали в Києві. Отже, хлопці розвідали підземні ходи. Там було так: вихід на метро, щоб одразу можна потрапити в місто і чудова точка в самій каналізації. Там навіть світло було цілодобове. Живи скільки хочеш.

18 лютого була домовленість якомога більше розтягнути сили ментів по Києву. Все одно їх багато не було, 15 тисяч максимум. Ми таку кількість переб'ємо? Переб'ємо. Бо ж нас тисяч 50 було. Вдень почались різні двіжухи. Захоплювали офіси Партії Регіонів, десь щось підпалювали, десь провокували сутички. Кожна сотня знала що їй робити. Над тим працював цілий штаб. Основний шум мав бути на Грушевського. Почали хлопці дай Боже. Вони там так газували, що відтягнули додаткові сили з Мар'їнки. Потім в один момент Янукович зв'язався з Дмитром Ярошем і запросив його на зустріч. Це доведений факт, що вони зустрічались. Навіть сам Ярош того не заперечує. Досить дивно, але невдовзі після зустрічі деякі сили Самооборони відійшли з Грушевського. Тоді всі "беркути", які стояли там, мобілізуються і б'ють у фланг нашим хлопцям у Маріїнському парку.

Така стратегічна помилка могла привести до знищення всієї Самооборони. Основні сили майданівців опинилися в котлі. Нам довелося прориватися через вулицю Прорізну, де на той час було найменше "беркутні". Ми йдемо і тут пострілом в око вбивають прапороносця 12 сотні. Правда, на той момент я цього не знав. Просто бачив велику кількість крові. Дивлюсь на його сотника, а той тікає в іншу сторону. Я покликав своїх хлопців, щоб мене прикривали й побіг витягати бідолагу. Беру того мужика лівою рукою, а правою тримаю саморобний щит. В один момент відчуваю, що той щит просто товчуть. Такої кількості ударів за секунду я ще не бачив. А потім починає прилітати по лівій руці. Раз, другий, п'ятий, двадцятий. Коли вже мене відбили, я глянув на руку, а вона собі просто висіла. В результаті перелом у 6 місцях. Трохи перебинтувався біля швидкої й давай збирати пацанів. Зі 120 людей знайшов тільки 18. Де ще 102 поняття не маю.

Далі виявилось, що моя рука то ще нічого. В нас у сотні був "Бос", псевдо таке у чоловіка. Він зростом півтора метра, схожий на дитину трохи. Завжди без палиці ходив, не мав ніякої зброї. Хіба в касці та формі самооборони. Його настільки побили, що зламали три ребра, які стирчали назовні. По дорозі людина помирала. Він вже був не просто синій, а фіолетовий. Ми зупиняємо машини, щоб довезти його в лікарню. Хлопці постійно міряли йому пульс і в один момент кажуть, що "Бос" доходить. Добре, що нам вдалося швидко його завантажити. Хтось навіть стріляв, щоб розганяти натовп машин попереду. В результаті "Боса" реанімували в "профспілках". Я стояв над ним і плакав, наче батько над сином. А в цей час мені накладали гіпс.

До вечора ми назбирали вже 108 людей. Багато кого сховали в себе звичайні кияни, хтось розбивав шибки та залазив у чужі оселі. Рятувались як могли. Також почали збирати поранених. Шукали машини, складали їх штабелями та везли до Львова. У Києві не могли лишати, бо не знали, що буде далі. Львів залишався останнім форпостом. Після цього ми й пустили в дію наші підземні бункери. В каналізації організували госпіталь, куди вели легкопоранених. Позносили туди воду та трохи харчів. Все було продумано, з планом оборони та відходів, щоб у скрутний момент нас не могли затиснути.

Також ввечері 18 числа мені приходить сумна звістка. Хлопці з 5 сотні на власні очі бачили як так звані "правоохоронці" відрізали голови двом людям в Мар'їнці. Коли ми прийшли туди 20 числа, то вам не уявити скільки трупів ми витягнули з каналізаційних люків. Але ніхто про це не говорить. Взагалі 18 лютого загинуло набагато більше людей, ніж 20-го. Це не Небесна сотня, це Небесна тисяча. Тільки з моєї сотні тоді в Маріїнському парку загинуло 7 людей.

(Під час акції "Євромайдану" 18-24 лютого 2014 року зникло понад 300 людей - прим. ред.)

19 лютого

19 числа почалось то саме. Тільки на цей раз нас ще й хотіли рознести БТРами. Стою на барикаді, а нам в лоб на повній швидкості валить та техніка. Як вдарить, то всі й попадали з тих барикад! Він давай ще раз розганятися. Але дарма він то робив другий раз, звичайно.

Коротше БТР благополучно згорів за 2 хвилини. Виявилось в салоні був лише один воділа, який встиг врятуватись через задній люк. Дивимось другий починає їхати. Розганяється і теж валить прямо в барикаду. Десь навіть було таке відео як на нього, наче сніг посипались коктейлі Молотова. Шофер в секунду починає скидати оберти і ледь вдаряється в барикаду. Ми так радувались тому спаленому БТРу. Це був неймовірний заряд мотивації.

Уже після того понеслось... Десь когось вбили, то профспілки запалили. Сукупність цих подій дуже давила на нас, важко було триматися.

20 лютого

Там така ситуація була, думав, що нас доб'ють. Я вже подзвонив до своєї мами, жінки. "Я вас всіх люблю, але обираю собі інакшу долю. Знайте, якщо я помру, то помру за Україну. Передайте це моїм дітям, бо я їх не побачу, коли виростуть. А вони повинні знати за що тато поклав життя. Ви мене не заберете звідси й ніяк не переконаєте. Це все. Крапка", - так я поспілкувався зі своєю ріднею 19 лютого.

Я знав, що почнеться 20-го числа. Тоді нам на Майдан везли, скажемо так, спеціальне обладнання. Ми про все знали, були мотивовані та розуміли, що маємо робити 20 лютого. У нас було завдання: або ми їх, або вони нас. На той момент уже була війна.

Тоді на Майдані не було правоохоронців. Як можна назвати людей, які стріляють у тих, кого мають захищати? Злочинці. А зі злочинцями, що треба робити? Ти маєш або знищити їх, або локалізувати від інших, щоб ті більше не робили шкоди.

Так от 20 лютого ми відгрібали до пів на десяту ранку. Реально терпіли. Десь думалось, що їм дасть Бог розуміння закінчити це шаленство. З різних каналів інформації нам було відомо, що на тій стороні були ФСБшники, кримські "беркута", які ідентифікували себе "рускімі". Наших людей там не лишилось. То були не українці, а звичайні виродки, лише з українським паспортом.

Настав ранок і посипались смерті. Вони вже стали нахабним способом розстрілювати. До того десь втіхаря шифрувались, а потім відкрито гатили калашами з Жовтневого палацу. В центрі Києва свистіли кулі. Там від їхніх позицій до нас було максимум півтора кілометра. А що то для "калаша"? Вистрілив, куля двох-трьох пройшла ще й по столиці політала. Дивимось, що нам скоро "торба", що там є конкретне завдання залишити Януковича при владі. Що нам залишалося робити, вмирати? Ми взяли зброю до рук. В той момент стояло питання лише про виживання та майбутню долю України. Ми мусили захистити себе і її.

Тоді в скрутний момент всю ситуацію вирішило декілька людей, які не побоялися. Кожен розумів свою відповідальність. Кожен знав, що може отримати реальні строки, але всі були готові сісти в тюрму. На теперішній алеї Небесної Сотні, хто мав зброю, не випускали її з рук. Була ще та перестрілка. Мені тоді зачепило ногу й руку. В ногу пройшло по дотичній, а в руку отримав наскрізне поранення. По суті, то дрібниці. Мені зупинили кровотечу й ми почали думати над іншим планом, бо йти в лоб було не варіант.

Якраз ще хлопцям пощастило віджати з готелю Україна дуже потужну штуку. То вже тоді вони бавились. Декому вдалось через хащі пройти в тил силовикам. Ото було видовище. "Беркута" з переляканими лицями починають покидати свої позиції та не розуміють що сталося. Секунду тому вони полювали на беззбройних людей, а тепер вже мішенями стали. Поперемінним вогнем вдалося відтіснити "беркутів". Ще й по дорозі, скажемо, переговорити з деякими людьми з жовтими пов'язками на руках. Але вони за своїх також билися. Відбивали як могли.

Після цього вдалося захопити бетонні укріплення й з-за них вже картеччю розганяли. А то ж не просто кулі. Там раз влупив і не одного, ні двох, ні трьох. Так вже вийшло, що двома дуплетами вдалося розігнати славнозвісні елітні війська спецпризначення.

Про розчарування

Найбільшим розчаруванням, мабуть, стало небажання людей змінюватись. Вночі з 21 на 22 лютого я приїхав у Межигір'я. На той момент уже деякі хлопці виносили звідти золоті підноси. Я приїхав поранений зі шлейфом смертей своїх побратимів. Мені совість не дозволяла на таке дивитись, а тим паче робити. Особливо прикро було, що мародерством займалися ті, хто не воював там з нами на Майдані.

Так, оцей випадок із мародерством став для мене визначальним. Попри всі трагічні події, після яких не минуло навіть доби, люди починають тягнутися до грошей, грабуючи та розкрадаючи. По суті, все поверталося до того з чого й починали. В голові роїлася страшна думка, що всі ці події були задарма. Я просто не міг зрозуміти мотивації тих людей. А там були й серйозні чоловіки, які не побоялися дати відсіч силовикам зброєю. То як це виходить, на вустах Україна, а в душі аби щось вкрасти?

Будь-що вкрадене - вкрадене в народу. Чому ми не могли зробити з того музей? За його відвідування люди платили б гроші, а держава мала зиск. Чому не можна було продати ті речі колекціонерам і внаслідок того позакривати бюджетні діри? Якраз в ті часи необхідно було збирати кошти на армію. Отам би багатства Януковича знадобилися.

Окрім того, було розчарування політиками, їхньою не твердою, плаваючою позицією. Розчарування майданівцями, які у відповідальний момент почали втікати, а після перемоги Революції Гідності подалися в політику з полум'яними промовами. Розчарування тим, що ти проливаєш літри крові в боротьбі за незалежність, а в Україні легально існують політичні партії, які відкрито говорять про зближення з Росією.

Постмайданний період

Після Майдану ми почали відправляти своїх людей у проблемні регіони, щоб запобігти проросійським акціям. Дехто поїхав у Харків, дехто в Миколаїв, хтось поїхав у Донецьк. Але в Донецьку наші нахапали. Там одразу було зрозуміло до чого йде. Ще Луганськ опирався, там можна було вчасно спрацювати.

Особисто я поїхав в Одесу. Основні події відбувалися там 2 травня. На той момент я жив у місті вже 2 тижні. А як думаєте там вирішувались питання? Стрілки, перестрілки. То не так усе відбувалось, як показували по телевізору. Але ми були вмотивовані, ми боролись за Україну. Тим людям за бабки було важче вмирати, ніж мені за свою землю. Якщо я помру, то буду героєм. А він вмер, то закопають і все. Отак таких і ховають на Донбасі з табличкою "невідомий" та порядковим номером. Тому Одесу й вдалося відбити.

Місцеве населення нас підтримувало. А це не могло не надавати наснаги. Я побачив, що Україна розквітла й почала об'єднуватись навколо проблем. Від цього на душі ставало приємно. Наступні три роки мого життя були суцільним кайфом. Такої насолоди я ніде не отримував. Три роки тільки тим і займався, що нищив москалів. Втіха неймовірна.