"Спершу була натхненна, а потім стало страшно": спогади учасниці Революції гідності, яка втекла на Майдан

Революція гідності торкнулася кожного українця, але особливо болить в серцях у тих, хто був на Майдані. Волонтери з'їжджалися з усіх куточків України, залишаючи роботу, сім'ї, будинки. Часто бігти на головну площу країни доводилося потайки. Так вчинила молода дівчина Ярослава, сказавши батькам що їде погуляти до Львова. 

Вона досі не зізналася рідним, що в ті дні побачила не Львівську ратушу, а смерть сотень людей. Але всі повинні знати своїх героїв, навіть якщо вони хочуть залишитися анонімними учасниками Революції гідності. 

Ексклюзивно для Новини.LIVE Ярослава згадала яким був її Майдан. 

Фото в тексті: Майдан у лютому 2014 року. Автор: журналістка Антоніна Карташева.

Читайте також: Топ книг, які допоможуть зрозуміти Революцію Гідності

Мені було 18. Я приїхала на Майдан 15 лютого. Дуже добре це пам'ятаю, у моєї мами був день народження. Я тоді сказала їй, що до Львова поїду з друзями. Сама зібрала рюкзак і поїхала на Майдан. Я знала, що останнім часом там дуже неспокійно, тому хотілося потрапити туди ще більше, щоб допомогти.

Коли я приїхала, то не впізнала Хрещатик таким, яким я його пам'ятала півроку тому, при своєму першому візиті до Києва. Все було розбито, центральні вулиці були повністю заблоковані і перекриті барикадами. Мені дивом вдалося дістатися до харчоблоку. По дорозі мене кілька разів хотіли розвернути назад, думаючи, що я туристка, яка забрила не туди.

У харчоблоці мені дали непильну роботу - розносити чай, а ввечері готувати польову кашу. Спочатку я була натхненна, але потім стало дуже страшно. На харчоблоці мені сказали, що завтра (18 лютого) протестувальники повинні йти до Верховної Ради. Як виявилося потім, ціною сотнею життів виявилося небажання підписувати зміни до Конституції з приводу обмежень повноважень "президента". Того дня коса знайшла на камінь.

На Інститутській і Грушевського почалося справжнє місиво. Вже ніхто не думав, як нагодувати. Всі думали - як врятувати. У лавах бігали медики та волонтери, до них спішно підносили носилки з пораненими хлопцями з вищезгаданих вулиць. Все було у крові, навколо сяяли спалахи від світло-шумових гранат. У перший раз тоді я задумалася про смерть, і що може бути після неї.

Пам'ятаю, як на ношах принесли пораненого хлопця, у нього було сильне розсічення лобової частини, звідти хлистала кров. Всі бігали і не знали, чим йому допомогти, найближча бригада медиків щойно відійшла, транспортуючи попереднього потерпілого. Хлопця в результаті забрала наступна бригада, після надання допомоги волонтерами Київського загону швидкого реагування. Варто відзначити, вони встигали скрізь і врятували своїми діями чимало життів. Хоча і не всі їхні дії до кінця відповідали принципам, які закладав Дюнан. Але не про це.

Тієї ночі я не спала. Пам'ятаю, як в наш намет забіг хлопець і почав кричати про те, що почалося справжнє пекло. Силовики прорвали барикаду на Хрещатику. Табір горів, нас почали виводити. Ця ніч була дійсно пеклом. Не люблю "хвалитися" своїм перебуванням на Майдані. Тому що тоді я забилася в куток, куди зносили поранених, заспокоювала їх і сама боялася, що смерть прийде раніше, ніж я очікувала. Пам'ятаю, мені тоді один хлопець поранений зізнався, що він вчинив так само, як і я - втік, набрехавши батькам. І переживав за маму, що з нею буде, якщо він помре.

Я не пам'ятаю майже всю ніч. Пам'ятаю тільки холод, страх і голод. Приблизно о 4 годині все заспокоїлося і хтось сказав, що до нас їдуть. Ми спочатку не зрозуміли, що відбувається. Чутки йшли швидко і як я зрозуміла, що це була підмога. Тоді через блокаду прорвався автобус, там було близько півсотні людей. Не уявляю як, але їм вдалося просто під чисту прогнати всіх силовиків і тітушок.

Я вже готова була б і попрощатися на цьому з Майданом, боячись за своє життя. Але відступати вже не було куди. Почали доходити чутки про те, що скоро приїде дуже багато людей. Ми вже трохи прийшли до тями і знову розносили чай і теплі речі.

Всю ніч я проспала десь під наметом в обнімку з жінкою років 45-ти на ім'я Аліна. Добре це пам'ятаю. Ці обійми стали прям якимось символом для мене. Вранці на Майдан приїхало дуже багато людей. Десятки тисяч. Коли я прокинулася, по вулиці ходили люди в чистому одязі, роздавали їжу і напої. Приїхала підмога.

У той момент я вирішила піти і поїхати до мами. Як то кажуть: пост здав - пост прийняв. Вранці було виїхати так само складно, через це довелося йти пішки до вокзалу. Благо, в деяких місцях можна було вибратися в місто.

Коли доїхала до мами, сказала, що мене занесло в похід. Впала спати, прокинулася від того, що мама плаче. Показували кадри з місця сутичок, говорили про загиблих того дня.