Зброя є, покупця нема: чому оборонпром не може ні продати, ні залучити інвестора

Україна побудувала найбільшу оборонну індустрію Європи і замкнула її на ключ від самої себе

Наприкінці грудня 2025 року найбільший український виробник далекобійних дронів і крилатих ракет подав до Антимонопольного комітету документи на продаж третини акцій еміратському конгломерату EDGE Group за 760 млн дол. Через два тижні комітет повернув заяву. У квітні 2026 року він письмово підтвердив Reuters, що документи не прийнято через невідповідність критеріям, і відмовився назвати, яким саме. У липні співвласник повідомив, що угода більше не актуальна: банк оцінив компанію вже приблизно в 6 млрд дол.

Формальної відмови не було. Була повернута заява, невідомий критерій і тиша, у якій найбільша іноземна інвестиція в історії українського ОПК просто перестала існувати.

Двадцять років в інвестиціях навчили мене одного: рада директорів ніколи не голосує проти ризику. Вона голосує проти невідомості. Війну можна оцінити, застрахувати частково, закласти в дисконт і жити з нею далі — цим займаються сотні фондів у десятках країн. Процедуру, у якої немає ані критеріїв, ані строку, ані пояснення, оцінити не можна взагалі. Її не можна винести на комітет, бо в презентації доведеться написати: рішення залежить від органу, який не зобов'язаний повідомляти, чого він хоче.

Розрив, який і є ринком

Рада національної безпеки і оборони оцінює виробничу спроможність української оборонної промисловості на 2026 рік приблизно у 55 млрд дол. — у 55 разів більше, ніж на початку вторгнення. Бюджет-2026 передбачає на закупівлю озброєння 709,8 млрд грн, близько 17 млрд дол., і це вже майже все, що країна фізично здатна витратити: видатки на оборону сягають 27,2% валового внутрішнього продукту. Різниця — порядку 38 млрд дол. на рік, і це оцінка за прогнозною спроможністю, а не за виміряним випуском. Але напрям вона показує точно: у 2025 році галузь була недозавантажена щонайменше на 40%.

Закрити цей розрив можуть лише дві речі: капітал, який приходить усередину, і експортна виручка, яка приходить ззовні.

Обидві заблоковані. Причому по-різному, і це варто розрізняти.

Турнікет замість замка

Прямої заборони експорту не існувало ніколи. Замок був у відсутності кворуму: міжвідомча комісія місяцями не збиралася, а 13 лютого 2026 року відновила роботу і видала перші дозволи. Постанова № 875 від 1 липня написана добре: скасовано дозвіл на переговори, який тягнувся до року, введено граничний строк у 30 днів і мовчазну згоду розвідок за 15. Є навіть норма, якої бракує багатьом країнам: блокуючи експорт заради фронту, держава зобов'язана за 30 днів укласти контракт на викуп цієї партії.

Станом на 26 серпня 2026 року за цим механізмом не видано жодного дозволу.

Списати це на інерцію апарату не вийде: причина суто арифметична. Постанова встановлює плату за дозвіл — 20% вартості за готові вироби і технології, 30% за складові частини. Вносити її треба до розгляду заяви, а механізму повернення в разі відмови немає. Виробник платить наперед за рішення, якого може й не отримати. Спробуйте уявити цю розмову з покупцем: ми готові постачати, ціна на п'яту частину вища за турецьку, дозволу поки немає, гроші за нього ми вже внесли. Спрощена процедура діє для контрактів від 15 млн грн, а все дрібніше падає в загальний коридор із 90-денним строком — тобто саме пробні партії на кілька одиниць, з яких іноземне міністерство оборони завжди починає. І з механізму випав цілий клас експорту: сервіс, навчання операторів, гуманітарне розмінування — тобто бойова експертиза, якої в України більше, ніж у будь-кого у світі.

Найкращий доказ того, що річ у конструкції, а не в самій ідеї контролю: експорт таки йде. Наприкінці липня 2026 року армія США отримала перші експортовані Україною дрони. Тільки старим загальним коридором і міжурядовими каналами, повз механізм, створений саме для цього.

Було б нечесно вдавати, що на боці обмежень немає доводів. Кожен експортований виріб не потрапив на фронт. Держава фінансувала розробки. Технології течуть. Корупційні ризики реальні. Кожен із цих доводів обґрунтовує контроль. Жоден не обґрунтовує чинну конструкцію. Виріб, який не побудували, теж не потрапив на фронт, а пріоритет армії вже захищений нормою про викуп. Якщо мета — повернути гроші в галузь, збір логічно брати з отриманої експортної виручки, а не з факту подання заяви: тоді держава заробляє на угодах, які відбулися, замість того щоб не заробляти нічого на тих, які через цей самий збір не відбулися.

З рештою так само. Контроль кінцевого споживача — предмет ліцензування, і ставка у 20% не зупинила у світі жодного посередника, зате зупиняє сумлінного виробника з тонкою маржею; Ізраїль тримає цей контроль жорстко і продає більше за всіх. А з корупцією сталося те, чого зазвичай не помічають: частка посередників у державних оборонних закупівлях знизилася з 81% до 12%, і сталося це через прозорість процедури. Непрозорий дозвільний механізм із невизначеними критеріями — природне середовище корупції, а не ліки від неї.

Двері, яких ніхто не відчиняв

На вході держава не зробила майже нічого. Закону про скринінг іноземних інвестицій немає, тому антимонопольний орган де-факто перебирає цю функцію на себе — без повноважень і критеріїв. Законопроєкт існує: № 14062, зареєстрований у вересні 2025 року, досі в комітеті. Валютний контур не менш промовистий: сукупний вільний ліміт за презентацією Національного банку станом на травень 2026 року — 564 млн дол. на всю економіку, тобто менше за один середній чек прямої інвестиції. Режим Defence City за конструкцією не бачить нерезидента: резидентом може стати лише юридична особа, зареєстрована в Україні. А норма прибутку за державним контрактом обмежена 25% собівартості: модель "витрати плюс" карає за ефективність, бо чим нижча собівартість, тим менший абсолютний прибуток.

Кожен із цих чотирьох пунктів я бачив у роботі як окремий рядок ризику в due diligence. Разом вони дають картину, у якій інвестор фінансує потужність під єдиного покупця, не може вивести прибуток, не може сісти в раду і не має уявлення, за яких умов вийде з активу. Такі угоди не зриваються гучно. Вони просто не доходять до підписання.

Наслідки видно не лише на еміратському прикладі. Rheinmetall підписав контракт на завод боєприпасів у липні 2024 року з розрахунком на запуск за двадцять чотири місяці; станом на серпень 2026-го майданчик щойно назвали, будівництво не почалося. Якщо два роки і підтримка на найвищому рівні не дали фундаменту найпублічнішому німецькому партнерові, який висновок має зробити приватний фонд без політичного даху? Європейські компанії й самі називають причини: RAND Europe фіксує серед головних стримувальних чинників невизначеність потреб і бюрократію. Слова "війна" в цьому переліку немає.

Лондон як українське місто

Капітал, якого не пускають, не зникає. У березні 2026 року UFORCE залучила 50 млн дол. при оцінці понад мільярд — перший defence-єдиноріг з українським корінням. Це консорціум дев'яти українських компаній зі штаб-квартирою в Лондоні, а виробництво розподілене по п'ятнадцяти локаціях у шести країнах, і в описі угоди прямо названо мету: зменшити залежність від українських експортних і валютних обмежень. Того ж місяця Swarmer вийшов на Nasdaq — емітентом була американська юридична особа.

Мені неприємно це писати, але звинувачувати тут нікого. Це раціональна відповідь інженерів і фондів на середовище, яке ми побудували власними руками. Британський холдинг дає доступ до європейських інвесторів і нормальний вихід з інвестиції; український дає ліміт в мільйон євро на місяць і антимонопольний орган без критеріїв. Інженери, бойові дані й виробництво залишаються в Україні. Капітальний прибуток, податкова база і центр прийняття рішень переїжджають до Лондона й Делавера.

Масштаб видно з простого зіставлення. У 2025 році іноземне фінансування українського ОПК склало 6,1 млрд дол., приватні інвестиції в defence-tech — від 105 до 129 млн. Це різні за природою гроші: перше — оплата виробництва для нашої ж армії, друге — вкладення в компанії. Саме тому співвідношення сорок сім до одного і промовисте: держави світу платять за українську зброю, приватний капітал у неї майже не вкладається.

Європа не спостерігає збоку — вона за це платить. Дев'ять держав уклали угоди у форматі Drone Deal, Європейський Союз відкрив 150 млрд євро на спільні закупівлі, допустивши українські компанії за умови, що щонайменше 65% вартості компонентів походить із ЄС або України, а оборонно-промислова стратегія ставить ціль закуповувати половину оборонного бюджету всередині Союзу до 2030 року. Європа має дефіцит, який Україна може закрити швидше і дешевше за будь-кого: серійне виробництво дешевих систем, відпрацьованих у бою. Але якщо бар'єри залишаться, Європа не втратить цю технологію — вона отримає її у вигляді п'ятнадцяти майданчиків у шести країнах під британським холдингом. Замість масштабованої індустрії з дешевою собівартістю вийде архіпелаг дрібних складальних ліній із європейськими витратами.

Ліки, які нічого не коштують

Прикрий бік цієї історії в тому, що найдорожчі бар'єри знімаються найдешевшими рішеннями. Жодне з них не потребує парламенту чи додаткових грошей. Достатньо перенести плату за дозвіл з моменту подання заяви на отриману виручку і зняти поріг у 15 млн грн для тестових партій, щоб механізм ожив. Достатньо поширити спеціальний порядок на експорт послуг, щоб країна почала продавати те, у чому вона перша у світі. Намір державного замовника, який блокує угоду, має спиратися на обсяг, строк і підтверджене фінансування, інакше він не повинен зупиняти нічого. Валютний контур лікується постановою правління Національного банку, повноваження в якого вже є. А оприлюднення статистики застосування постанови № 875 не коштує взагалі нічого: ринок читає цифри, комюніке він не читає.

Довший горизонт вимагає трьох речей, і всі вони інституційні: закону про скринінг іноземних інвестицій, інфраструктури виходу з інвестиції всередині країни та перетворення Drone Deal на повноцінного експортного промоутера.

Ставка

Україна вперше має галузь світового рівня, створену не спадком і не приватизацією, а війною та інженерною культурою. Питання не в тому, чи виживе ця галузь. Вона виживе. Питання в тому, де вона житиме і кому платитиме податки. Перший defence-єдиноріг з українським корінням уже зареєстрований у Лондоні, перше публічне розміщення пройшла американська компанія з українською інженерією всередині, і кожен місяць без рішень додає до цього списку.

Ми три роки сперечалися, чи можна продавати зброю. Поки сперечалися, продали дещо цінніше — компанії разом із юрисдикцією, податковою базою і центром прийняття рішень. І не отримали за це нічого.