Від прототипу до серії — чого бракує дроновому партнерству України й Заходу

Дрон може успішно пройти випробування, отримати схвальні відгуки військових і фінансування на доопрацювання — але так і не стати масовим інструментом у підрозділах. Між працездатним прототипом і серійним постачанням лежать закупівля, виробництво, перевірка якості, підготовка користувачів та обслуговування. Кожен із цих етапів потребує окремого рішення.

Для України проблема ще гостріша: поки триває цей шлях, противник змінює засоби радіоелектронної боротьби й тактику. Виріб, який відповідав потребі на початку закупівлі, до моменту постачання може вже потребувати іншого зв'язку, навігації або програмного забезпечення.

Тому головне питання дронового партнерства із Заходом — не лише як створити нову технологію. Потрібно навчитися масштабувати її, не втрачаючи здатності змінювати. Саме тут, на мою думку, проходить межа між окремим успішним проєктом і стійкою оборонною спроможністю.

Грант ще не означає закупівлю

UNITE — Brave NATO показує, що інструменти спільної розробки вже з'являються. У листопаді 2025 року Україна та НАТО оголосили про програму масштабування інноваційних технологій, які пройшли прототипування та тестування. З українського боку її координує Brave1, перший конкурс доручили Агентству НАТО зі зв'язку та інформації — NCIA.

У повідомленні НАТО про запуск йшлося про €10 млн спільного грантового фінансування першого конкурсу та готовність збільшити фінансування до €50 млн у 2026 році після успішного пілотного етапу. Пріоритетами визначили протидію безпілотникам, ППО та захищений зв'язок.

Але бюджет інноваційної програми не слід плутати з бюджетом серійної закупівлі. Грант дозволяє перевірити задум і вдосконалити виріб. Він сам по собі не гарантує замовлення, виробничих потужностей чи регулярного постачання.

Ризик полягає в тому, що підтримана розробка залишиться демонстраційним зразком. Тому ще на етапі випробувань потрібно визначати: хто буде користувачем, за якими критеріями оцінюватимуть результат, хто ухвалюватиме рішення про закупівлю та як фінансуватимуть масштабування.

Результативність програми варто вимірювати не тільки кількістю заявок і прототипів. Важливіше, скільки рішень дійшли до підрозділів, скільки часу це зайняло і чи можна їх оновлювати після появи нової загрози.

Відгук оператора має змінювати не лише рейтинг

Україна вже має механізм, який допомагає збирати досвід користувачів. У жовтні 2025 року Міноборони повідомило про рейтингову систему DOT-Chain Defence. Військові отримали можливість оцінювати дрони за п'ятибальною шкалою й залишати відгуки про якість складання, зручність експлуатації, стійкість до перешкод та застосування в бойових умовах. На момент оголошення оцінки були доступні військовим; доступ для виробників планували надати пізніше.

Наступне завдання — пов'язати ці відгуки з розробкою та закупівлями. Загальний бал показує, що з виробом може бути проблема, але не пояснює, що саме потрібно виправити. Виробнику необхідна конкретна вимога до наступної версії. Закупівельнику — розуміння, чи повторюються недоліки та як вони впливають на виконання завдання.

Низька ціна не повинна перекривати систематичну ненадійність. Водночас рейтинг не можна механічно перетворювати на вирок: різні умови застосування, підготовка користувачів і версії техніки можуть давати різні результати. Потрібні порівнювані дані та зрозумілі критерії, а не лише середня оцінка.

Так само недостатньо один раз записати в характеристиках «стійкий до РЕБ». Середовище змінюється. Оцінювати потрібно і те, наскільки швидко виробник здатен адаптувати систему після зміни засобів противника.

Це і є принциповий перехід: від збору скарг — до технічного завдання, від технічного завдання — до оновленого виробу, від результатів його застосування — до наступного рішення про закупівлю. Дані в цьому процесі мають передаватися контрольовано, без розкриття оперативно чутливої інформації.

Успіх у бою і сумісність — різні перевірки

Ще один недоопрацьований етап — спільні випробування. Позначка «перевірено в Україні» важлива, але сама по собі не відповідає на питання, чи зможе система працювати з обладнанням партнера, обмінюватися даними й бути частиною ширшої архітектури оборони.

У березні 2026 року НАТО провело першу кампанію випробувань безпілотних систем і засобів протидії їм на Innovation Range у Латвії. У ній брали участь компанії держав Альянсу та України, військові користувачі й представники державних структур. Майданчик дозволяє випробовувати дрони-перехоплювачі та рішення радіоелектронної боротьби.

Цінність таких механізмів — у можливості поєднати різні види перевірки. Бойовий досвід показує, з якими проблемами стикається користувач. Полігонні випробування дають змогу перевіряти рішення в контрольованих умовах. Тестування сумісності має встановити, чи працюватимуть разом сенсори, зв'язок, управління та засоби протидії.

Жоден із цих етапів не замінює інші. Успішна демонстрація не дорівнює доведеній бойовій ефективності, а результат застосування в одному середовищі не гарантує такого самого результату в іншому.

Для спільних проєктів я б пропонував повторюваний цикл: потреба військових, прототип, випробування, доопрацювання, перевірка сумісності та повторна оцінка користувачем. Не один показовий тест перед контрактом, а можливість перевіряти наступні версії.

Виробнича потужність потрібна разом із можливістю оновлення

Партнери можуть допомогти подолати інший бар'єр — нестачу масштабу. Показовий приклад — домовленість із Норвегією. У квітні 2026 року Міноборони повідомило про угоду щодо спільного виробництва українських дронів mid-strike на норвезькій території. План передбачав кілька тисяч виробів для Сил оборони України, а фінансування — норвезька сторона.

Це конкретний розподіл ресурсів: українська технологія, виробничий майданчик і кошти партнера, українські військові як кінцевий користувач. Наведене повідомлення підтверджує угоду й план виробництва, а не виконання всього заявленого обсягу.

Подібну логіку закладено в Project OCTOPUS. У вересні 2025 року Велика Британія оголосила про спільний розвиток і масове виробництво дрона-перехоплювача, створеного Україною за підтримки британських науковців і технічних фахівців. Заявлена мета — тисячі одиниць на місяць для України.

Проте перенесення виробництва саме по собі не завершує технологічний цикл. Важливо, щоб зміни, необхідні після нового бойового досвіду, могли швидко потрапляти на партнерську виробничу лінію. Інакше масштаб лише збільшить кількість виробів версії, яка вже потребує доопрацювання.

Тому довгострокова кооперація має охоплювати не тільки складання. Потрібні спільна робота над конструкцією і програмним забезпеченням, контроль якості, узгоджений порядок оновлення та збереження української участі в оцінюванні результату.

Купувати систему, а не лише дрон

У протидії безпілотникам розрив між окремим виробом і реальною спроможністю особливо помітний. Перехоплювач не виконає завдання, якщо загрозу не виявили вчасно або дані не надійшли до системи управління. Радар, оптичні сенсори, зв'язок, засоби РЕБ і засоби ураження мають бути сумісними.

Тому одиницею закупівлі дедалі частіше має ставати комплекс: техніка, програмне забезпечення, зв'язок, підготовка користувачів та обслуговування. Це не означає, що все повинен постачати один виробник. Але хтось має відповідати за те, що елементи працюють разом.

Так само варто розрізняти низьку ціну виробу й прийнятну вартість виконання завдання. Для протидії масовим атакам важлива не тільки ціна перехоплювача, а й результативність, доступність необхідних засобів та можливість регулярно відновлювати їхні запаси.

Дорогі ракети не стають непотрібними — різні загрози потребують різних відповідей. Завдання полягає в тому, щоб оборона могла обирати відповідний засіб, а не використовувати найдорожчий ресурс у кожному випадку. Отже, масштабувати потрібно не просто кількість дронів, а доступну й працездатну систему захисту.

Контракт не повинен консервувати вчорашню технологію

Закупівельний цикл може виявитися довшим за період актуальності окремого рішення. Це створює суперечність: виробник готовий оновити техніку, але контракт передбачає постачання раніше погодженої конфігурації.

На мою думку, для систем, які швидко змінюються потрібно заздалегідь передбачати порядок погодження модифікацій, заміни компонентів, оновлення програмного забезпечення та повторної перевірки. Гнучкість не повинна скасовувати контроль якості, прозорість витрат чи відповідальність виробника.

Перспективний напрям — модульні сімейства систем, у яких окремі компоненти можна змінювати без повного перегляду всього виробу. Так само підтримка й оновлення мають бути частиною планування закупівлі, а не питанням, до якого повертаються лише після постачання.

Це стане ще важливішим із розвитком автономної навігації, комп'ютерного зору та інших рішень на основі штучного інтелекту. Їхня цінність залежатиме не лише від фізичної платформи, а й від даних, програмних змін і перевірки нових версій. Обмін такими даними потребуватиме окремих механізмів безпеки.

Спільний маршрут до серії

Окремі частини цього процесу вже існують: відгуки військових, програми підтримки розробок, випробувальні майданчики, виробничі домовленості. Наступне завдання — забезпечити перехід між ними, щоб кожен етап не завершувався передаванням проблеми іншій установі.

Я бачу три практичні пріоритети.

Перший — спільний каталог невирішених бойових проблем. Для кожної потрібно визначати не лише бажану технологію, а й користувача, критерії результату, орієнтир вартості, спосіб випробування та потенційне джерело фінансування. Це дасть виробникам зрозуміле завдання, а замовнику — основу для порівняння рішень.

Другий — невеликі українсько-партнерські команди швидкої адаптації. Для обмежених завдань, де це технічно можливо, доцільні робочі цикли на 60–90 днів. Результатом має бути перевірений прототип або доопрацьована система, а не лише аналітичний звіт.

Третій — погоджений маршрут від випробування до закупівлі. Для успішного рішення потрібно заздалегідь розуміти, хто організує наступну перевірку, хто може замовити серію, де її вироблятимуть і як до неї потраплятимуть оновлення. Без цього навіть якісна розробка може зупинитися між відомствами, програмами та бюджетами.

Масштабування у війні дронів — це не одноразовий перехід від зразка до тисяч однакових виробів. Це здатність виробляти потрібну кількість техніки й водночас змінювати її відповідно до загрози.

Саме за цим варто оцінювати партнерство України із Заходом: не скільки прототипів показали й домовленостей оголосили, а чи отримують військові працездатну систему вчасно і чи стає її наступна версія кращою завдяки їхньому досвіду.