Від HIMARS до Sky Shield — як Україна переписує стримування

Повномасштабне вторгнення Росії перетворило Україну на полігон, де в режимі реального часу тестується те, що в штабах роками лишалося слайдами в презентаціях: багатодоменне стримування. Повітря, космос, кіберпростір, радіоелектронна боротьба, інформаційний фронт і дрони — все це тепер працює разом або не працює взагалі.

Питання в тому, чи встигає Захід змінюватися так само швидко, як еволюціонує російська загроза, і чи готова Європа будувати власну архітектуру оборони без ілюзій щодо майбутньої ролі США.

Що змінилося після 2022 року

Після завершення Холодної війни західні демократії звикли вчитися на "керованих" конфліктах: Балкани, операції проти терористичних угруповань, миротворчі місії у крихких державах. Ризики були реальними, але не виглядали як загроза самому існуванню євроатлантичної спільноти.

Україна все це зламала. Друге вторгнення Росії у 2022 році стало моментом, коли в європейських столицях раптом побачили не "чергову кризу на периферії", а нахабну, демонстративну агресію ядерної держави посеред континенту. Відповідь була безпрецедентною: країни НАТО та партнери включили військово-промислові комплекси на максимальну потужність, почали масово передавати зброю і так само масово вчитися на власних помилках.

Багатодоменність перестала бути академічним терміном. Українська ППО, зібрана з Patriot, NASAMS, IRIS-T, SAMP/T та модернізованих радянських систем, продемонструвала це дуже конкретно, коли навесні 2023 року вперше перехопила "Кинджал", який Кремль роками рекламував як "неперехопну" гіперзброю. Після хвиль комбінованих ракетно-дронових ударів стало очевидно: лише інтегрована повітряно-космічна оборона, яка опирається на супутникові дані, мережу сенсорів і гнучке управління, здатна тримати удар.

Паралельно аналітики вже описують Україну як першу війну, де фронт фактично "прозорий": комерційні супутникові знімки, Starlink, відкриті джерела і тисячі розвідувальних дронів зшиваються в єдину картину поля бою майже в реальному часі. Для союзників це не абстракція, а щоденний досвід, який змушує по-новому дивитися на роль космосу, кіберпростору і тактичної ланки у стримуванні ядерної держави.

Де Захід гальмує: від ідей до цехів

Парадокс у тому, що на рівні концепцій НАТО та ЄС мислять дуже сучасно. Слабке місце починається не в доктринах, а на складах, виробничих лініях і в кабінетах закупівельників.

Найяскравіший приклад — європейська обіцянка поставити Україні мільйон 155-мм снарядів до березня 2024 року. Політичне рішення було ухвалено швидко, але на момент дедлайну вдалося відвантажити лише трохи більше половини обіцяного обсягу; досягти мільйона змогли лише наприкінці року.

На цьому тлі Чеська Республіка запустила власну "обхідну" ініціативу: скоординувала внески понад десятка держав, знайшла на світовому ринку сотні тисяч артилерійських снарядів і створила канал, який почав закривати дефіцит для ЗСУ швидше, ніж громіздкі механізми колективних закупівель ЄС. Середня за розміром країна продемонструвала, що гнучка політика і смілива бюрократія іноді ефективніші за формально більший, але інертний оборонний комплекс.

Те саме видно у виробництві боєприпасів і техніки. Муніційним заводам потрібні спеціальні матеріали та навчені кадри, які неможливо з’явити "з повітря". Чимало держав досі сидять на "латентних" потужностях, не наважуючись інвестувати в збільшення випуску, бо це вимагає політичної волі, довгострокових контрактів і визнання: конфлікт із Росією — надовго.

Додається інерція мислення. Країни, які десятиліттями вкладалися в танкові флоти, тепер змушені чесно питати себе, яку роль бронетехніка відіграє в умовах насиченого дронами поля бою. Чимало армій уже вкладаються в протитанкові системи та РЕБ, але там, де сильні танкові лобі й традиції, зміни йдуть повільно. Військово-промислові гіганти люблять дорогі платформи з довгими циклами обслуговування і сервісними контрактами на десятиліття, а не малих виробників дронів, сенсорів або софту, які дають ефект на фронті "зараз", але не гарантують багаторічних прибутків.

Нарешті, нестабільність американського політичного курсу — від ізоляціоністських рефлексів до затяжних суперечок у Конгресі — породжує питання довіри до довгострокових зобов’язань США. Це здається далеким від окопів, але безпосередньо впливає на темпи запуску виробничих ліній, підписання контрактів і планування інвестицій у нові технології.

Які спроможності справді зменшують російський важіль шантажу

Якщо стратегічна ціль на найближчі 3–5 років — зробити так, щоб Кремль більше не міг правдоподібно погрожувати Україні, Європі чи Північній Америці, — потрібні не тільки "більше грошей" чи "більше зброї". Потрібен пріоритетний набір спроможностей, який виходить саме з українського досвіду.

Критичними на цей горизонт виглядають:

• багаторівнева інтегрована протиповітряна та протиракетна оборона;
• масові, дешеві й гнучкі рішення з C-UAS, зшиті з РЕБ та артилерією;
• далекобійні засоби ураження для системної роботи по логістиці, штабах і базах;
• стійка до РЕБ і кіберударів система командування і управління;
• спільна розвідка й контррозвідка союзників, яка реально ділиться не лише даними, а й аналітикою.

Україна вже показала, що кожна нова спроможність миттєво змінює конфігурацію поля бою. Поява HIMARS у 2022 році дозволила знищити десятки російських складів боєприпасів у глибині фронту й змусила армію РФ переформатовувати логістику, відсуваючи депо далі від лінії зіткнення.

Далі — крилаті ракети Storm Shadow / SCALP та інші далекобійні засоби. Удар по штаб-квартирі Чорноморського флоту в Севастополі, а також серія атак по кораблях та базах у Криму показали, що глибокий тил противника перестає бути "священною територією". Під тиском комбінованих ракетних і дронових ударів Росія була змушена виводити значну частину флоту з Севастополя до Новоросійська й інших портів, а в публічних оцінках Чорноморський флот дедалі частіше називають "функціонально неактивним".

Та сама логіка працює й у повітрі. Коли інтегрована ППО навчилася збивати "Кинджали" та комбіновані пакети дронів і ракет, російські планувальники раптом побачили, що навіть найновіші системи не гарантують їм переваги. Кожне рішення Заходу — від передачі далекобійних ракет до розгортання нових систем ППО — зменшує простір для шантажу, стискає уявну "зону безкарності" та підштовхує Москву до оборонної позиції.

Проблема в тому, що ці рішення ухвалюються повільно й обережно, тоді як Росія та Китай не соромляться у швидкому тестуванні й масштабуванні нових засобів. Захід занадто довго задовольнявся "скромною" підтримкою України, обмежуючи дальність і темп передачі найцінніших систем. Це відтягує момент, коли Москва остаточно втратить можливість диктувати умови, спираючись на загрозу силою.

Чого вчить NORAD і яку архітектуру потребує Європа з Україною

Північноамериканське командування NORAD понад шістдесят років є каркасом спільної оборони США і Канади в повітряно-космічному просторі. Важливий урок звідти для Європи полягає не лише в технічних рішеннях, а в політичній готовності ділити суверенітет заради колективної безпеки.

Фактично окремі елементи "європейського NORAD" вже народжуються. Ініціатива European Sky Shield об’єднала понад два десятки держав навколо побудови багатошарової системи ППО/ПРО з IRIS-T, Patriot, SAMP/T і Arrow 3; у форматі Ramstein для України сформовано окремі коаліції по ППО, артилерії, дронах і флоту. Київ де-факто інтегрований у спільне планування, обмін розвідданими та нарощування спроможностей, навіть якщо де-юре залишається поза НАТО.

Наступний крок — чесно визнати цю реальність і перетворити її на стабільну архітектуру, яка працюватиме не лише проти Росії. Україна має стати не "сірою зоною", а центральним елементом багатодоменної оборони континенту, де спільні ISR-спроможності, уніфіковане C2, кіберзахист і протидія безпілотним системам на суші, морі, в небі та космосі будуються одразу як єдина конструкція.

Європі доведеться робити це без ілюзій щодо майбутньої ролі США. Шестимісячна пауза з голосуванням за ключовий пакет підтримки України в Конгресі, запеклі внутрішні суперечки й відвертий ізоляціонізм частини політичного класу у Вашингтоні — це не тимчасовий "шум", а симптом глибшого зламу. Континент має планувати оборону так, ніби в якийсь момент Америка може різко звузити присутність, а союзники залишаться сам на сам із загрозою.

Парадокс у тому, що така автономія в довгостроковій перспективі зробить Європу навіть привабливішим партнером для США, коли американський маятник повернеться в бік більш прогнозованої зовнішньої політики. Сильний, інтегрований, технологічно підготовлений Союз — не конкуренція, а підсилювач трансатлантичної безпеки, особливо на тлі зростання Китаю й ревізіоністських режимів в інших регіонах.

Українці вже три роки стоять на порозі, стримуючи режим, який зневажає міжнародне право й людське життя. Вони не просили бути "лабораторією майбутньої війни", але саме їхні рішення, інновації та жертви сьогодні визначають, у якому світі житимуть європейські суспільства в наступні десятиліття.

Ціна цього уроку — занадто висока, щоб дозволити собі засвоїти його наполовину. Якщо Європа хоче, щоб Росія справді втратила можливість шантажу, їй доведеться не лише говорити мовою багатодоменного стримування, а й діяти з такою ж швидкістю, з якою українські інженери, військові та волонтери щодня адаптують фронт до нових загроз.

Україна вже показала, як виглядає союзник, готовий платити за спільні цінності кров’ю. Настав час, щоб решта континенту довела готовність заплатити за них іншим ресурсом: грошима, політичним ризиком, швидкістю рішень і серйозною модернізацією оборонної архітектури. Інакше багатодоменне стримування залишиться красивим словом, а не гарантією того, що те, що сьогодні гуркотить над Дніпром, завтра не пролунає над Дунаєм чи Рейном.