Україна втрачає оборонних інженерів — не через війну, а через регулювання

Коли Президент Володимир Зеленський у лютому оголосив про відкриття експорту оборонної продукції та створення представництв у Європі, це було представлено як крок до інтеграції України в євроатлантичний оборонний ринок.

Але в основі цієї політики є структурна суперечність: Україна дозволяє експорт готових виробів, але фактично блокує передачу технологій.

І саме це вже стає стратегічним ризиком.

Продаж виробів не утримує людей

Різниця між експортом дрона і передачею технології — не технічна, а економічна.

Продаж готових систем дає короткостроковий дохід і залишає компанію залежною від контрактів. Передача технологій через партнерства, спільні підприємства або ліцензування відкриває доступ до ринків НАТО, залучає інвестиції та формує довгострокову індустріальну інтеграцію.

Але саме цей другий шлях сьогодні майже закритий.

Компанії, які отримують пропозиції локалізувати виробництво в Європі, впираються в юридичну невизначеність. Інженери не можуть повноцінно брати участь у таких проєктах, а передача ноу-хау несе ризик кримінальної відповідальності за статтею 333.

Результат передбачуваний: замість експорту технологій Україна експортує інженерів.

Ринок уже перерозподіляє українську експертизу

Міжнародні оборонні компанії швидко адаптувались до цих обмежень.

Якщо українські виробники не можуть легально співпрацювати, іноземні гравці наймають інженерів напряму — передусім тих, хто має бойовий досвід у сфері РЕБ та безпілотних систем. Це унікальна експертиза, сформована в умовах війни, і вона не має аналогів у світі.

Цей процес уже відбувається. Наприклад, Merops, пов’язана з Eric Schmidt, масштабувала виробництво дронів-перехоплювачів для Близького Сходу, використовуючи концепції, відпрацьовані в Україні.

Протягом кількох місяців після релокації команди здатні відтворити рішення, на які в Україні пішли роки. Після цього ці ж рішення повертаються на ринок — у тому числі в Україну — вже за ринковими цінами і без стратегічних зобов’язань.

Це не захист технологій. Це неконтрольований трансфер.

Регулювання, створене для контролю, дає зворотний ефект

Обережність держави є зрозумілою. Передача оборонних технологій пов’язана з реальними ризиками — особливо в умовах глобальної нестабільності.

Але нинішня модель — це не система, а вузьке місце.

Рішення ухвалюються в ручному режимі, без прозорих критеріїв, прогнозованих строків і стандартизованих процедур. Це створює невизначеність там, де має бути передбачуваність, і формує стимули для неформальних рішень там, де мають діяти правила.

У Європейському Союзі діє кодифікована система, побудована на базі Спільної позиції 2008/944/CFSP (EU Code of Conduct on Arms Exports). Вона не усуває ризики, але керує ними через чіткі правила, звітність і відповідальність.

І головне — вона дозволяє співпрацю без вибору між законністю та виходом на ринок.

Що змінює синхронізація з європейськими правилами

Адаптація української системи експортного контролю до стандартів ЄС дає не декларативний, а практичний ефект:

• Пряму кооперацію з партнерами в НАТО без посередників і правової невизначеності
• Доступ до ринків Альянсу для українських компаній із бойово перевіреними рішеннями
• Збереження інженерів в Україні, оскільки з’являється легальна модель міжнародного розвитку без релокації
• Залучення інвестицій, які за оцінками ринку можуть становити від $1,5 до $10 млрд на рік

Це не питання лібералізації. Це питання переходу від ручного управління до системних правил.

Європі потрібна Україна — але модель її відштовхує

Європа сьогодні швидко перебудовує оборонну індустрію: формує нові ланцюги постачання, локалізує виробництво та інвестує в протидію дронам.

Україна вже є частиною цього процесу — і унікальною.

Це єдина країна, де оборонні технології проходять повний цикл — від ідеї до бойового застосування — у режимі постійної адаптації. У сегментах БПЛА та РЕБ Україна не наздоганяє — вона задає темп.

Але без легального механізму передачі технологій цей потенціал не масштабується в Європі. Він перетікає — через релокацію спеціалістів і фрагментовані партнерства.

Стратегічний вибір, а не технічне питання

Питання вже не в тому, чи інтегрується Україна в європейський оборонний ринок. Це вже відбувається.

Питання — як саме.

Україна може стати центральним елементом оборонної технологічної екосистеми Європи — з утриманням кадрів, спільною розробкою і впливом на стандарти. Або залишитися полігоном, де рішення тестуються, а масштабуються вже за кордоном.

Експортна політика визначить цей вибір.

Прозорі правила — це не привілей для бізнесу. Це умова, за якої головний ресурс оборонної індустрії — інженери — залишаються в країні.