Роботи йдуть — як Україна може виграти у битві за автоматизацію

Поки світ витрачає десятки мільярдів на промислових роботів, Україна має шанс перетворити руїни на роботизовану економіку майбутнього.

Січень 2026-го, Лас-Вегас. На виставці споживчої електроніки CES серед гігантів на кшталт Samsung і Sony стоїть стенд української Factorial Robotics. Їхній Shapid AGV, автономний складський робот, ловить погляди інвесторів: вантажопідйомність 600 кілограмів, швидкість до півтора метра за секунду, навігація через LiDAR. Поруч ще кілька українських команд з робототехніки, AI та defence tech.

Для багатьох відвідувачів це виглядає майже як фокус. Україна? Робототехніка? Під час війни?

Але саме війна створила умови для того, що може стати однією з найнесподіваніших інвестиційних історій десятиліття. Поки глобальний ринок промислової робототехніки розганяється до понад 24 млрд доларів у 2026 році, Україна паралельно збирає екосистему, в якій оборонна необхідність, дефіцит праці та державне фінансування змішалися у сильний, небезпечний і продуктивний коктейль.

Щоб зрозуміти масштаб цієї можливості, варто почати з глобальної картини.

Двадцять чотири мільярди і це тільки початок

У 2024 році світ встановив 542 тисячі нових промислових роботів. Це другий найвищий показник в історії. Загальна кількість роботів в експлуатації перевалила за 4,6 мільйона одиниць, удвічі більше, ніж десять років тому. Інвестиції в нові установки сягнули рекордних 16,7 млрд доларів.

Якщо у 2025 році ринок оцінювали в 21,94 млрд доларів, то у 2026-му він, за оцінками, досягне 24,43 млрд. Довші прогнози дають ще ширшу вилку: одні моделі ведуть до 77,36 млрд доларів до 2034 року (із середньорічним зростанням близько 15,5%), інші малюють агресивніші траєкторії. Таке розходження не випадкове. Воно відображає фундаментальну невизначеність: наскільки швидко на ринок прийдуть гуманоїдні роботи та AI-керовані системи, і чи зможуть малі та середні підприємства оплачувати автоматизацію без болісної перебудови бізнесу.

Відповіді на ці питання визначать, хто виграє в новій промисловій революції. І саме тут починається географічна битва.

Азійський дракон будує армію роботів

Азія тримає майже половину світового ринку: 48,7% у 2025 році, що еквівалентно близько 11,89 млрд доларів у 2026-му. Але ця цифра приховує драматичну історію про державні амбіції та промислову стратегію.

Китай не просто купує роботів, він будує робототехнічну імперію. У 2024 році країна встановила 295 тисяч одиниць, або 54% усіх світових установок. Це схоже не на стихію ринку, а на сплановану кампанію. Держава запускає фонди, програми та інструменти, що підштовхують "розумне виробництво", паралельно підтримуючи національних чемпіонів у робототехніці, напівпровідниках та AI-обладнанні.

Результат виглядає як статистика зі світу, який уже настав: Китай виробляє понад 400 тисяч промислових роботів щороку. Тобто він не лише найбільший покупець, а й найбільший виробник. Компанії на кшталт UBTECH, Aubo Robotics, JAKA Robotics, ROKAE уже конкурують зі світовими гігантами ціною і дедалі частіше якістю.

Японія відповідає по-своєму. Батьківщина Fanuc, Yaskawa, SoftBank Robotics щороку виділяє значні кошти на дослідження в робототехніці, включно з масштабними державними програмами. Це не лише про промисловість. Це про виживання країни зі старіючим населенням, де роботи поступово переходять із заводів у сферу догляду, логістику та сервіс.

Південна Корея пішла ще далі: з щільністю 1012 роботів на 10 тисяч працівників (однією з найвищих у світі) країна інвестує понад мільярд доларів щороку на державному та промисловому рівнях. Державні плани до 2028 року роблять ставку на колаборативну робототехніку та логістику.

Ця азійська гонка тисне на Європу та США. І вони відповідають.

Європа робить ставку на людяність машин

Європейський ринок у 2026 році оцінюється приблизно у 7,44 млрд доларів, майже втричі менший за азійський. Але темпи зростання тут одні з найвищих: близько 15,74% щороку. Це не випадковість, а наслідок стратегічного вибору.

ЄС інвестує через спільні програми та національні фонди, але головне тут навіть не цифри, а концепція. Європа просуває Industry 5.0, де фокус на співпраці людини й машини, безпеці та стійкості. Це відповідь на модель масового впровадження: не "замість людини", а "разом із людиною", коли автоматизація підсилює персонал і тримає систему в межах етики, комплаєнсу та стандартів.

США, з прогнозованими 3,71 млрд доларів у 2026 році, грають на інших сильних сторонах. Американська ставка історично спирається на оборонні бюджети, дослідницькі агенції та масштабні корпоративні впровадження в логістиці. Amazon, що використовує понад 750 тисяч роботів у своїх центрах виконання замовлень, задає тон усій індустрії складів.

Географічна битва відбувається на тлі трьох технологічних революцій, що йдуть паралельно. Кожна з них змінює правила гри.

Революція перша: гуманоїди виходять із лабораторій

Десятиліттями гуманоїдні роботи жили між науковою фантастикою та дорогими прототипами. Boston Dynamics вражала світом своїм Atlas, але купити його було неможливо. Honda показувала ASIMO як технологічну вітрину. Toyota експериментувала з "партнером-роботом", проте серійного виробництва не було.

2026 рік подають як переломну точку: низка компаній переходить від демонстрацій до заводських сценаріїв, а зростання обчислювальних можливостей і здешевлення сенсорів робить масове виробництво принаймні теоретично досяжним.

Чому саме зараз? Три лінії технологічних змін зійшлися в одній точці: батареї стали компактнішими й потужнішими; AI-системи навчилися планувати рухи в реальному часі; сенсори та актуатори подешевшали настільки, що бізнес-план гуманоїда перестав бути чистою фантазією.

Виклики, звісно, нікуди не зникли. Гуманоїди мають відповідати промисловим стандартам надійності, енергоефективності та обслуговуваності. Потрібні правила безпеки для середовищ, де люди й гуманоїди працюють пліч-о-пліч. Норми на кшталт ISO 13849 та суміжні стандарти фактично дописуються "в прямому ефірі". І ціна залишається високою, хоча й падає.

Для України тут з’являється нестандартне вікно можливостей. Країна з дефіцитом праці, де мобілізація, міграція та конкуренція з європейськими роботодавцями виснажили ринок, може стати не виробником гуманоїдів, а раннім інтегратором і "розумним користувачем". Через партнерства з європейськими та азійськими постачальниками, а також завдяки механізмам тестування й швидкого фідбеку, українські компанії здатні навчитися застосовувати нову технологію в умовах обмежених ресурсів.

Але гуманоїди, навіть якщо вони справді "прийдуть", не покриють більшість задач у найближчі роки. Друга революція вже відбувається і зачіпає значно ширше коло бізнесів.

Революція друга: коботи демократизують автоматизацію

Колаборативні роботи, або коботи, сьогодні виконують роль "вхідних дверей" у роботизацію для мільйонів малих і середніх підприємств.

Традиційний промисловий робот часто означає огорожі безпеки, складне програмування, команду інженерів і бюджети у сотні тисяч доларів. Це працює для автогігантів та великої електроніки. Але для невеликої фабрики, що робить меблі або пакує продукцію, такий поріг входу надто високий.

Кобот змінює рівняння. Він дешевший, простіший у налаштуванні, переносний між задачами, а головне може працювати поруч із людиною без масивних бар’єрів. Змінилася лінія? Кобота можна переставити та перепрограмувати за години, а не за дні.

Саме тому ринок коботів росте швидко, хоча прогнози тут теж розходяться: консервативні моделі бачать зростання з 1,17 млрд доларів у 2025 році до кількох мільярдів у довшому горизонті, агресивні оцінки малюють десятки мільярдів. Усі ці оцінки різні, але логіка однакова: коботи знімають страх і фінансовий бар’єр, роблячи автоматизацію не "про великих", а "про всіх".

Лідер ринку, данська Universal Robots, утримує позиції, але гіганти на кшталт ABB, FANUC, KUKA, Yaskawa не збираються віддавати сегмент. Паралельно з Азії накочується хвиля конкурентів, які додають вбудоване машинне бачення, AI-навігацію та агресивну цінову політику.

Для України коботи виглядають найреалістичнішим маршрутом швидкої автоматизації. Вони не потребують величезних капіталовкладень, легше інтегруються в існуючі процеси і дають можливість рухатися поступово, не "перебудовуючи завод із нуля".

Та найшвидше зростання зараз відбувається не в цехах, а на складах.

Революція третя: AMR-и захоплюють склади

Автономні мобільні роботи (AMR) стали одним із найгарячіших сегментів. Прогнози настільки різняться, що інколи виглядає, ніби аналітики сперечаються не про цифри, а про темп, із яким e-commerce почне вимагати роботів так само масово, як колись вимагав хмарні сервіси.

AMR це робот на колесах, що автономно переміщується складом, перевозить товари, палети або окремі замовлення. На відміну від старих AGV, які часто потребували "рейок" у вигляді стрічок або жорстко заданих маршрутів, AMR використовує LiDAR, камери та AI, щоб орієнтуватися в динамічному середовищі. Людина на шляху? Перешкода? Змінилася конфігурація складу? Робот перебудовує маршрут.

Ключові сценарії включають внутрішній матеріальний потік, автоматизацію приймання товарів, systems goods-to-person, коли товари "йдуть до оператора", а не оператор витрачає кроки, час і увагу на нескінченні проходи між стелажами.

Саме тут на сцені з’являється українська Factorial Robotics. Їхній Shapid AGV, показаний на CES 2026, відсилає до логіки goods-to-person і намагається конкурувати через простоту інтеграції, модульність та адаптацію під менш стандартизовані логістичні середовища Центральної та Східної Європи.

Ці три революції об’єднує одна сила: штучний інтелект.

AI як примусовий множник усього

Штучний інтелект у 2026 році не є "окремою категорією робототехніки". Він працює як нервова система, що перетворює механічну руку на адаптивну систему.

AI дає роботам прогнозне обслуговування, коли система аналізує вібрації, температуру та інші параметри і попереджає поломки до того, як вони стануться. AI прискорює машинний зір, який бачить дефекти на швидкості мілісекунд. AI дозволяє роботам адаптуватися до змін середовища без нескінченного перепрограмування, а бізнесу пропонує нові інтерфейси: low-code, SaaS-підхід, симуляції в хмарі, безпечне тестування сценаріїв до запуску на реальному виробництві.

Усе це важливо для світу загалом, але для України тема стає особливо гострою. Бо тут автоматизація часто не "про ефективність", а про виживання.

Український парадокс: коли війна стає каталізатором інновацій

Український ринок робототехніки виглядає мікроскопічним у світових масштабах: близько 45,7 млн доларів у 2025 році, з яких лише 11,57 млн припадає на промислову робототехніку. Це менш ніж 0,2% світового ринку, статистична порошинка на тлі китайських і американських бюджетів.

Але цифри не передають головного: Україна проживає одночасно три процеси, які в інших країнах розтягуються на десятиліття. По-перше, воєнну мобілізацію, що змінила логіку фінансування інновацій. По-друге, масову міграцію робочої сили, яка створила дефіцит кваліфікованих працівників. По-третє, планування реконструкції, де автоматизація дедалі частіше розглядається не як опція, а як необхідність.

Почнемо з дефіциту праці. Підприємства стикаються з нестачею зварників, токарів, механіків. Традиційна реакція підняти зарплати. Але український бізнес не завжди може конкурувати з німецьким чи польським за рівнем оплати. Тоді з’являється другий шлях: автоматизація. Роботи не просять зарплат у євро. Їх не мобілізують. Вони можуть працювати 24/7.

Автоматизація, однак, потребує капіталу. І тут у гру входить друга сила: державне фінансування, переорієнтоване на оборонні технології.

Brave1: коли оборона стає бізнес-інкубатором

Brave1 позиціонується як велика програма підтримки оборонних інновацій. До 2026 року вона описується як екосистема з понад 1500 компаній, 540 грантами на 2,2 млрд грн і додатковим бюджетним ресурсом у 2026 році. Brave1 Market, запущений у квітні 2025-го, містить понад 1000 рішень від дронів та наземних роботів до AI-систем та РЕБ.

Та важливе тут не лише фінансування, а те, як воно організує швидкий цикл зворотного зв’язку. Ідея полягає в тому, що військові підрозділи отримують пряміші канали доступу до технологій, а команди бачать реальний попит. Це створює ритм, у якому слабкі рішення швидко відсіюються, а сильні починають масштабуватися.

Програма Test in Ukraine йде ще далі: вона відкриває можливість іноземним партнерам тестувати прототипи в реальних умовах разом з українськими виробниками. Це унікальна пропозиція, яка для робототехніки перетворюється на конкурентну перевагу: валідація в екстремальному середовищі стає не "маркетинговою історією", а доказом життєздатності продукту.

Приклад, який часто наводять у цьому контексті, SkyLab UA з наземним безпілотником Sirko-S1: вантажопідйомність до 200 кг, дальність до 2,5 км, тепловізійна камера, лазерний далекомір. Важливіше за характеристики інше: це продукт, який експлуатується, отримує фідбек і швидко еволюціонує.

Brave1 не єдине джерело грошей і довіри. Паралельно працюють європейські інструменти.

Європейські гроші та українські амбіції

European Innovation Council оголосив про фінансування для українських deep tech стартапів у циклі 2025 року. Попит у заявках виявився кратно більшим за доступний бюджет: заявок подали на 164 млн євро при наявних 20 млн.

Це варто зупинитися й осмислити. Коли попит перевищує пропозицію у вісім разів, ринок сигналізує: у країні є критична маса команд, які готові масштабуватися, але їм бракує капіталу. Частина пройде через EIC. Інші шукатимуть приватних інвесторів, фонди, корпоративних партнерів.

Додатково працюють українські програми: Фонд розвитку інновацій із бюджетом 7,4 млрд грн на 2026 рік, гранти на модернізацію виробництва, індустріальні парки з пільгами, митні та податкові інструменти. У сукупності вони створюють рідкісне середовище, де ранній ризик частково компенсується грантами, а попит від оборонного сектору знижує комерційну невизначеність.

Від Києва до Лас-Вегаса: українські стартапи на світовій сцені

Повернемося до CES 2026. Присутність українських команд на найбільшій споживчій виставці у світі це сигнал не лише про окремі компанії, а про критичну масу.

Factorial Robotics зі своїм Shapid AGV показує, що українські інженери здатні створювати продукти у категорії з жорсткою конкуренцією. SkyLab UA демонструє подвійне застосування: автономна навігація, модульність і надійність, які потрібні на фронті, мають цінність і для цивільної логістики та аварійного реагування. 3D UTU працює з адитивним виробництвом і шукає фінансування для R&D.

Якщо навіть невелика частка екосистеми виросте в компанії з глобальним продуктом, обсяг залученого капіталу може вимірюватися сотнями мільйонів доларів у середньому горизонті.

Та є ще одна сила, яка здатна зробити цей ринок не "нішим", а масовим. Це реконструкція.

Реконструкція як стратегічна можливість

Десятки тисяч знищених будинків, пошкоджені фабрики та інфраструктура. Традиційний підхід означає багато рук, багато часу і сотні мільярдів доларів. Альтернатива полягає в тому, щоб відбудувати не так, як було, а краще: з модульним виробництвом, 3D-друком, цифровими моделями (BIM), роботами для важких операцій, дронами для інспекцій.

Тут автоматизація критична з чотирьох причин. По-перше, швидкість: традиційне будівництво не завжди здатне забезпечити темп, потрібний для житла й промисловості. По-друге, якість: автоматизовані лінії дають консистентність, а не "як вийшло". По-третє, економіка: 3D-друк і модульність потенційно скорочують відходи та прискорюють цикл. По-четверте, нестача праці: мобілізація і міграція змінюють демографічну реальність.

Україна має вибір: відновлюватися повільно традиційними методами або стати полігоном для сучасних технологій і показати світу нову модель післявоєнної реконструкції.

Це підводить до холодної частини розмови: скільки все це коштує і як окупається.

Холодна економіка автоматизації

Середня інвестиція для заміни одного оператора промисловим роботом у деяких сценаріях оцінюється близько 65 тисяч доларів CAPEX. Це включає обладнання, установку, інтеграцію, програмування та навчання.

Уявімо склад із 15 операторами, кожен з яких коштує бізнесу 15 тисяч євро на рік. Загальна річна вартість праці 225 тисяч євро. В ідеальному сценарії заміна однієї позиції роботом може окупатися менш ніж за рік.

Але в реальності все залежить від режиму роботи, складності задач, потреби в нагляді та того, як часто змінюється виробничий профіль. Для тризмінних операцій окупність може бути ближчою до двох років, для двозмінних до чотирьох, для однозмінних довшою. Саме тому коботи й AMR часто ростуть швидше за "важку" роботизацію: вони дозволяють автоматизувати частково, тестувати на менш критичних задачах і масштабуватися поступово.

Для українських підприємств, що відновлюються після збитків, це означає просту логіку. Не потрібно одразу автоматизувати весь завод. Можна почати з одного кобота на пакувальній лінії, побачити результат, додати другий, третій. І тут особливо важливими стають моделі фінансування.

Від CAPEX до OpEx: нові моделі фінансування

Традиційна схема вимагала великого авансу в CAPEX: купити робота за 100 тисяч доларів означає "заморозити" капітал. Для великих корпорацій це прийнятно, для малого бізнесу часто ні.

У 2026 році на ринку активніше з’являються альтернативи. Операційний лізинг дозволяє платити щомісяця замість великої одноразової інвестиції. Pay-per-use моделі пропонують платити за фактичну продуктивність, перекладаючи ризик простоїв на постачальника. Robotics-as-a-Service (RaaS) об’єднує обладнання, сервіс, оновлення ПЗ і підтримку в одну підписку.

Ці моделі по суті роблять роботизацію схожою на SaaS: бізнес купує не "залізо", а результат.

Хто виграє: традиційні гіганти чи нові гравці

Світовий ринок багато років тримають п’ять "великих": FANUC, ABB, KUKA, Yaskawa, Universal Robots. У них десятиліття досвіду, глобальний сервіс, R&D бюджети й мережі партнерів. Але є і тінь їхнього масштабу: повільні цикли рішень, бюрократія, фокус на великих клієнтах.

Паралельно Китай виходить у наступ ціною та швидкістю інновацій, а Тайвань, Корея, європейські нішеві гравці знаходять свої сегменти. На цьому тлі українські команди важливі не тому, що вони зможуть перемогти ABB "в лоб". Їхній шанс у нішах, де важить адаптивність, модульність, швидкість змін і досвід роботи в екстремальних умовах.

Ризики та можливості: що може піти не так і що може піти дуже правильно

Будь-який інвестиційний тезис має зворотний бік. Глобально ринок може сповільнитися через культурний бар’єр у малому бізнесі: багато SME досі сприймають автоматизацію як щось "для корпорацій". Є ризик інтероперабельності: роботи, AMR та софт різних виробників не завжди дружать між собою, а інтеграція інколи перетворюється на кошмар. Є кіберризики: чим більше роботів під’єднано до мережі, тим більше точок атаки. Є геополітика: торгові війни, експортний контроль, санкції та розриви ланцюгів постачання.

Але є й фактори, які штовхають ринок уперед майже примусово. Демографія робить дефіцит робочої сили довгостроковою реальністю в Європі та Азії. AI-інтеграція знижує поріг входу, перетворюючи роботизацію на "ввімкнув і поїхали". Робототехніка виходить за межі виробництва в логістику, медицину, агро, будівництво. А якщо гуманоїди справді дадуть хоча б половину обіцяного потенціалу, з’явиться цілий клас задач, які раніше вважалися "неавтоматизовними".

В українському контексті ризики також очевидні. Сильний оборонний фокус може гальмувати цивільне масштабування: те, що працює на фронті, інколи потребує значних змін для комерційного ринку. Капітальна нестача лишається критичною: навіть великі програми покривають лише частину потреб. Міграція таланту виснажує екосистему. Макроекономічна траєкторія залежить від війни, темпів відновлення та умов інтеграції в ЄС.

Втім, у можливостях Україна має те, чого інші не мають. По-перше, унікальну оборонну спеціалізацію та валідацію в умовах високоінтенсивного конфлікту. По-друге, післявоєнну реконструкцію як великий майбутній попит. По-третє, людський капітал, який уже довів конкурентоспроможність у глобальному IT. По-четверте, перспективу європейської інтеграції, що відкриває доступ до інструментів, ринків і довших грошей.

Для кого це інвестиційна можливість і як її грати

Різні інвестори заходять у робототехніку з різними горизонтами.

Венчурному капіталу логічно дивитися на сегменти з найвищими темпами зростання: коботи, AMR, AI-мідлвар, інструменти інтеграції та симуляції. Тут можливі швидші цикли масштабування і виходи через M&A або публічні ринки.

Private equity традиційно шукає індустріальних інтеграторів, системні бізнеси, консолідацію нішевих гравців та стабільні cash-flow моделі на модернізації виробництв.

Стратегічним інвесторам корпораціям цікавіші довгі ставки: гуманоїди, передові AI-системи, автономна логістика. Для них партнерства з українськими командами можуть бути способом отримати валідацію там, де "в лабораторії" її не добудеш.

Державам і development finance інституціям робототехніка цікава як інструмент промислової автономії та безпеки.

Якщо говорити про Україну як про об’єкт інвестування, ключовими пріоритетами due diligence стають три речі. По-перше, команда, що здатна працювати міжнародно: локальна експертиза важлива, але без розуміння зовнішніх ринків масштабування не буде. По-друге, продукт із реальною валідацією, бажано в екстремальних умовах. По-третє, чіткий маршрут виходу за межі українського ринку, бо він об’єктивно замалий для великих історій.

2026: точка неповернення

Ми стоїмо на порозі трансформації, яку часто порівнюють із промисловою революцією. Різниця в тому, що сьогодні зміни не розтягуються на покоління. Вони відбуваються в межах одного.

Глобальний ринок промислової робототехніки зростає, гуманоїди наближаються до заводів, коботи роблять автоматизацію доступнішою, AMR перевинаходять логістику, а AI стає базовою технологією, що оживляє метал.

У цьому контексті Україна, країна з невеликим ринком робототехніки та величезним викликом відбудови, має шанс зібрати унікальну позицію: бути місцем, де інновації проходять валідацію швидше, де попит часто гарантує оборонний сектор, а реконструкція формує майбутній масовий ринок.

Ризики реальні: оборонний фокус може ускладнювати цивільне масштабування, міграція таланту виснажує екосистему, геополітика впливає на ланцюги постачання. Але можливості теж рідкісні: валідація в екстремальних умовах, неминучий попит реконструкції, доступ до європейських програм, і людський капітал, який уже вміє конкурувати.

2026 рік це не просто рік статистики та прогнозів. Це момент вибору. Для України між повільним традиційним відновленням і стрибком у роботизовану економіку. Для інвесторів між "пропустили" і "увійшли в історію".

Роботи йдуть. Питання в тому, хто піде разом із ними.