Шлях українського miltech на європейські ринки — які можливості

Україна опинилася в унікальній історичній точці: війна перетворила нашу країну на найбільшу у світі лабораторію оборонних технологій. Сьогодні перед нами стоїть завдання конвертувати цей трагічний досвід у стратегічну економічну перевагу - через вихід на європейські ринки озброєнь.

Макроекономічний контекст: чому експорт — не опція, а необхідність

Український оборонно-промисловий комплекс демонструє вражаюче зростання. За даними Міністерства оборони України, поточна виробнича потужність ОПК досягла $35 мільярдів на рік, з потенціалом зрости до $60 мільярдів у 2026 році. Фактичний обсяг виробництва зріс з $1 мільярда у 2022 році до приблизно $12 мільярдів до кінця 2025 року — 12-кратне зростання за три роки.

Проте виникає критичний розрив: державний бюджет на закупівлю озброєнь становить приблизно $17,5 мільярдів, а ефективна закупівельна спроможність — близько $13 мільярдів. Це означає, що значна частина виробничих потужностей залишається недовантаженою. За оцінкою Ради Зброярів України, без експорту фабрики втрачають команди, постачальників та потенціал.

Водночас Європа переживає безпрецедентне переозброєння.

На саміті НАТО у Гаазі союзники зобов'язалися інвестувати 5% ВВП на оборону до 2035 року. Європейська комісія запустила програму ReArm Europe з додатковими €650 мільярдами оборонних витрат. Механізм SAFE передбачає €150 мільярдів позик, при цьому 65% вартості закупівель має припадати на компоненти з ЄС або України.

Це вікно можливостей має чіткі часові межі.

Європейські оборонні витрати досягнуть піку у 2026-2027 роках. Україна має приблизно 18 місяців для позиціонування себе як оборонного партнера, а не лише реципієнта допомоги.

Що робить українські технології унікальними?

Головна конкурентна перевага українського озброєння — статус "combat-proven" у найінтенсивнішому електронному середовищі сучасності. За даними Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS), дрони з AI-наведенням та автономною навігацією підвищують ймовірність влучання з 10-20% до 70-80%. Це означає, що замість 8-9 дронів на ціль достатньо 1-2.

Як зазначає видання The War Zone, американські сили спеціальних операцій протягом двох десятиліть до України діяли "у значною мірою сприятливих електромагнітних умовах" проти повстанців без можливостей радіоелектронної боротьби. Українські виробники мають те, чого не може запропонувати жоден західний підрядник: реальний досвід протистояння сучасним системам РЕБ.

Цінова перевага також вражаюча: українські FPV-дрони коштують $300-500 порівняно з $60-175 тисячами за американський Switchblade. Масштаб виробництва — безпрецедентний: у 2024 році Україна виробила понад 2 мільйони безпілотників, а у 2025 році Збройні сили отримали рекордні 3 мільйони FPV-дронів.

Перші прориви: від ідеї до контракту з НАТО

Важливо говорити не лише про потенціал, а й про верифіковані результати. У жовтні 2025 року українська компанія Himera виконала перший державний контракт для Міністерства оборони європейської країни НАТО. Продукція отримала високі оцінки за низьку радіопомітність, стійкість до РЕБ та тривалий час роботи батареї. У грудні 2025 року компанія залучила $2,5 мільйона інвестицій від міжнародних фондів Green Flag Ventures, Nezlamni та Freedom Fund для масштабування виробництва.

Ще один знаковий приклад — компанія Skiftech, яка увійшла до пулу з 10 компаній-підрядників армії США для розробки та обслуговування лазерних систем імітації бою. Серед інших учасників пулу — Lockheed Martin, General Dynamics, Cubic Defense та Saab. Загальний бюджет 10-річної програми становить $921,1 мільйона, за які компанії конкуруватимуть через окремі task orders. Це перший випадок, коли українська MilTech-компанія увійшла до одного ряду з провідними світовими оборонними підрядниками.

Загалом у березні 2025 року чотири українські оборонні компанії отримали контракти від US Army — перший публічно підтверджений експорт українського Defence Tech до США.

Інвестиційний бум: від $5 до $105 мільйонів за два роки

За даними державного оборонного кластеру Brave1, інвестиції в український defence tech демонструють експоненціальне зростання: $5 мільйонів у 2023 році / $40 мільйонів у 2024 році / $105 мільйонів у 2025 році.

Понад 50 українських стартапів залучили венчурне та ангельське фінансування у 2025 році. Найбільший публічний раунд — $15 мільйонів для компанії Swarmer від американських інвесторів Broadband Capital Investments.

Для порівняння: весь європейський defence tech на ранніх стадіях (Pre-seed, Seed, Series A) залучив близько $200 мільйонів у 2025 році. Україна, таким чином, забезпечує понад половину всіх ранніх інвестицій у європейський оборонний сектор.

Defence City: інструмент прориву чи половинчасте рішення?

5 січня 2026 року набув чинності спеціальний правовий режим Defence City. Резиденти отримують звільнення від податку на прибуток (за умови реінвестування), земельного податку, податку на нерухомість та екологічного податку до 1 січня 2036 року або вступу України до ЄС. Критично важливим є механізм спрощеного експорту — отримання дозволів за 7-12 днів замість 30-90.

Водночас режим має суттєві обмеження.

За оцінкою EY та Baker McKenzie, Defence City менш вигідний за Diia City для компаній з IT-складовою. Найбільший бар'єр — заборона на виплату дивідендів як умова нульової ставки податку на прибуток. Це робить компанії непривабливими для класичних венчурних фондів, орієнтованих на швидке повернення інвестицій. Крім того, компанія не може бути резидентом Diia City та Defence City одночасно.

Європейська інтеграція: від допомоги до партнерства

Справжній прорив — це не просто продаж готової продукції, а інтеграція у європейські ланцюги поставок. Як зазначається у звіті Jamestown Foundation, європейські держави адаптують українські перевірені в бою системи та тактики - протидронову боротьбу, інтеграцію РЕБ, методи далеких ударів — тоді як Україна отримує доступ до європейських промислових процесів та стандартів виробництва.

Результати вже помітні. У 2025 році іноземне фінансування української оборонної промисловості склало $6,1 мільярда — десятикратне зростання порівняно з $600 мільйонами у 2024 році. З них $1,8 мільярда — за "данською моделлю", понад $4,3 мільярда — через прямі закупівлі партнерами, понад $1,1 мільярда — з доходів від заморожених російських активів. €90 мільярдів підтримки від ЄС на 2026-2027 роки створюють додаткову фінансову базу.

Особливості виходу на європейський ринок

Перша особливість: стратегія компонентів, а не готових систем

Найбільш перспективний шлях — домовлятися не про пряму закупівлю українського озброєння країнами НАТО, а про включення українських модулів (РЕБ-захист, AI-наведення, стійкий зв'язок) у ланцюги поставок західних гігантів — Rheinmetall, KNDS, BAE Systems. Це знижує політичні ризики для покупців та дозволяє українським компаніям масштабуватися без повного циклу сертифікації.

Друга особливість: спільні підприємства як точка входу

Rheinmetall Ukrainian Defense Industry LLC (СП 51/49%), угода з Northrop Grumman про виробництво боєприпасів в Україні, партнерство німецької Quantum Systems з українським стартапом Frontline — це не просто інвестиції, а ворота в європейську екосистему. Через такі партнерства українські технології отримують доступ до сертифікації, логістики та репутаційного капіталу західних партнерів.

Третя особливість: сегмент Non-lethal як плацдарм

Контракт Skiftech демонструє важливий урок: сегменти Non-lethal (тренувальні системи, симулятори, засоби захисту) мають значно нижчі бар'єри входу. Експортні обмеження менш жорсткі, процедури сертифікації простіші. Це дозволяє компаніям побудувати репутацію та партнерські зв'язки, перш ніж переходити до більш регульованих категорій.

Четверта особливість: критична залежність від компонентної бази

За даними Foundation for Defense of Democracies, Китай залишається ключовим фактором в українській дроновій індустрії. Пекінські експортні обмеження на компоненти створюють стратегічну вразливість. Без власного виробництва критичних компонентів (двигунів, польотних контролерів, сенсорів) український експорт залишатиметься залежним від геополітичних рішень третіх країн.

Що потрібно зробити?

По-перше, реформувати Defence City: дозволити часткову виплату дивідендів (до 25%) без втрати податкових пільг, запровадити R&D-кредити за ізраїльською моделлю, забезпечити часткову сумісність з Diia City для компаній з IT-складовою.

По-друге, забезпечити реальне виконання термінів видачі експортних ліцензій (7-12 днів) через автоматизацію процесів у ДСЕК та виключення людського фактору.

По-третє, поширити пільги Defence City на виробників критичних компонентів — двигунів, мікроелектроніки, сенсорів — для зниження залежності від китайських постачальників.

По-четверте, активно лобіювати включення українських компаній у ланцюги поставок європейських оборонних гігантів, використовуючи механізм SAFE, де 65% вартості може припадати на компоненти з ЄС або України.

По-п'яте, створити систему "бойової сертифікації" — формалізоване документування ефективності українських систем у реальних бойових умовах як маркетинговий інструмент для західних покупців.

Україна має те, чого не може придбати жодна інша країна: унікальний досвід протистояння сучасному високотехнологічному противнику. Виробнича потужність у $35 мільярдів і потенціал зростання до $60 мільярдів, 20-кратне зростання інвестицій за два роки, перші контракти з НАТО та US Army — це не просто цифри, а фундамент для нової економічної моделі.

Вікно можливостей відкрите, але не безмежне. Європейські оборонні бюджети сягають піку. Перші контракти укладені. Тепер від швидкості та якості наших рішень залежить, чи стане український defence tech фундаментом післявоєнної економіки.

Ключовий меседж для європейських партнерів: інвестиції в український defence tech — це не благодійність, а доступ до унікальних, єдиних у світі бойових технологій з підтвердженою ефективністю.