Психологічна травма у воєнний час — чому біль не зникає

Як працює хронічна травма війни: симптоми виснаження, чому біль не минає та 7 практик відновлення від психотерапевтки Ксенії Тейлор.

Ксенія Тейлор
Ксенія Тейлор

психотерапевт, письменниця у жанрі нон-фікшн, членкиня Української Асоціації психотерапевтів та Європейської Асоціації психотерапії.

Дата публікації:
10 липня 2026 12:00
Психологічна травма війни — чому біль не минає. Поради психотерапевтки, авторки 12 книг Ксенії Тейлор
Психологічна травма війни. Фото: колаж Новини.LIVE. Створено за допомогою ШІ.

Ми всі вже в травмі. Кожен. Без винятку.

Не тому що одного разу пережили щось страшне й залишили це позаду. А тому що живемо в цьому страшному безперервно. Щодня отримуємо свою дозу: обстріл, загроза, очікування, втрата, новина, яку не хотів читати. Іноді мікродоза, що просочується непомітно. Іноді – удар на повну, від якого перехоплює подих.

І так місяць за місяцем. Рік за роком. Довго… нескінченно довго…

Психіка не встигає між цими ударами відновитися. Вона просто не має часу. І те, що мало би бути реакцією на надзвичайну ситуацію – стає фоном, у якому ти існуєш. Звичним повітрям, яким дихаєш. Це і є пролонгована психотравма війни – коли біль не закінчується, а просто стає новою реальністю.

Кожен третій українець вже перебуває в зоні психологічного ризику — і це офіційна оцінка НІСД станом на березень 2025 року.

Питання не в тому, чи є вона у тебе. Вона є. Питання в тому – що ти з нею робиш.

Що відбувається з психікою під час тривалої війни?

Класична травма — це реакція на один екстремальний епізод. Те, що переживаємо зараз, психологи називають травмою повторення: психіка не встигає відновитися між ударами. Обстріл, очікування, новина, яку не хотів читати, чергова тривога — і все це тягнеться без кінця — просто стає фоном існування.

В умовах хронічної небезпеки лімбічна система мозку — зокрема мигдалина та гіпоталамус — переходить у режим постійної бойової готовності. Кора головного мозку, що відповідає за аналіз, планування і творчість, починає працювати на мінімальних обертах. Тіло тримає в собі заряд напруги, наче м’яз, який ніколи не розслабляється. І це має конкретні наслідки: хронічна втома навіть після сну, емоційна глухота, різка тривожність або гнів без видимої причини, відчуття, що існуєш, але не живеш.

Скільки людей це стосується?

Цифри, які зафіксували дослідники, важко осягнути в їхньому масштабі. За оцінкою НІСД, близько 15 мільйонів українців потребуватимуть психологічної допомоги до завершення війни. ВООЗ у жовтні 2024 року зафіксував: понад 25% населення перебувають у зоні ризику виникнення психічних розладів, а 41% мають уже наявні проблеми. Діти — окрема трагедія: у 2024 році по професійну психологічну допомогу звернулися понад 50 000 неповнолітніх, що втричі більше, ніж роком раніше.

Ці цифри означають лише одне: психологічна травма у воєнний час перестала бути проблемою окремих людей. Вона стала колективним досвідом цілого покоління — і колективною відповідальністю за відновлення.

Як виглядає виснаження зсередини

Найнебезпечніше в хронічній травмі — те, що вона непомітна. Людина адаптується, починає функціонувати і вважає це одужанням. Але адаптація і зцілення — принципово різні стани.

Олена, 32 роки, бухгалтер, двоє дітей, чоловік на фронті. Вчора поряд прилетіло — вона не встала з-за столу, дописувала звіт. На запитання, що відчувала, відповіла: "Нічого. Страх був два роки тому. Тепер — пусто. Наче камінь". Класичне емоційне вигорання: психіка вимкнула почуття як механізм захисту. Людина вижила — але перестала жити.

Сергій, 40 років, підприємець, місто з регулярними прильотами. Продовжує переговори з партнерами, поки земля здригається під вікнами. "Вибух став частиною робочого дня, — каже він. — Як дощ, тільки голосніше". Адаптація через раціоналізацію: людина навчилась функціонувати всупереч страху, але внутрішнє виснаження накопичується глибоко — невидимо навіть для неї самої.

Ірина, 36 років, самотня мама, Київська область. Пригадує перші тижні: бігли в укриття при кожному звуці, тремтіла, не могла дихати. Тепер — сильний вибух, а вона перевертається на інший бік і думає: "Та ну його". Їй стало байдуже. Але найбільше налякало інше: поряд спить син — і навіть не поворухнувся. Тут — параліч, глибший за будь-який страх. Небезпечна стадія, коли навіть тіло дитини вже "адаптувалось".

Усі троє — різні міста, різні обставини. Але мозок зробив з ними одне й те саме: вимкнув сигналізацію, щоб зберегти ресурс. За це платиться ціна — відчуття життя, близькість, мотивація, пам’ять.

Коли відсутність страху стає тривожним симптомом

Поширене переконання: якщо більше не боюся — значить, загартувався, значить, сильний. Це небезпечна помилка. Коли людина перестає відчувати страх у ситуаціях реальної небезпеки — це ознака не сили, а глибокого психоемоційного виснаження.

Психіка не безмежна. Вона може довго утримувати стан готовності, але рано чи пізно вимикає емоційний реклостат. Після цього зникає не лише страх — зникають радість, інтерес, здатність планувати, почуття близькості з людьми. Тіло присутнє, людина виконує функції, але внутрішнього "я" вже майже не чути. Саме цей стан — найважчий для виходу, бо людина не усвідомлює його глибини.

Важливо розуміти: ми не обирали цю війну і не обирали, як на неї реагує наша нервова система. Але ми можемо обрати, що робити далі.

Сім практичних інструментів для відновлення психічного здоров’я

Важливо одразу уточнити: перелік нижче — практичні психотерапевтичні інструменти, які підтримують нервову систему в умовах хронічного стресу, а жодні не "поради для позитивного мислення".

  1. Відновлювати відчуття контролю через рутину. Прокинутися, зробити зарядку, приготувати каву, прочитати 10 сторінок — будь-що регулярне. Не заради продуктивності, а заради опори.
  2. Заземлювати тіло. Поклади руки на груди й живіт, відчуй дихання. Ходи босоніж по різних поверхнях. Прості тілесні практики дають мозку сигнал: зараз немає загрози.
  3. Обмежити потік новин. Мозок у травмі шукає небезпеку і скролить стрічку як ілюзію контролю. Два рази на день по 15 хвилин — і більше нічого.
  4. Створювати мікросенси щодня. Запитуй себе: що тримає? За що хочеться жити? Веди щоденник трьох речей, за які вдячний сьогодні. Плануй одну маленьку приємність.
  5. Опанувати дихання. Техніка "Квадрат": вдих через ніс — 4 рахунки, затримка — 4, видих через рот — 4, затримка — 4. Чотири цикли. Дихання — єдина функція тіла, яку можна свідомо контролювати, і через неї можна говорити з нервовою системою напряму.
  6. Бути з людьми, які тримають. Ізоляція підсилює травму. Шукай тих, із ким говориш про життя — повз щоденні зведення й страхи. Людина відновлюється в контакті — це фундаментальна особливість нашої психіки.
  7. Звертатися по допомогу без сорому. Психотерапія — гігієна психіки. Тривожність, апатія, панічні атаки, безсоння — це сигнали до дії. Якщо вони є — йди до психотерапевта зараз, відкладати означає поглиблювати.

Як психологічна травма у воєнний час змінює нас назавжди

Не варто чекати повернення до "колишнього себе". Тої людини вже немає — є та, якою ти став у цій війні. І в цьому є своя гідність. Попри біль народжується інша внутрішня сила, інша здатність цінувати те, що є.

Я часто кажу клієнтам: "Травма — це не те, що з тобою сталося. Травма — це те, що залишилося в тобі після цього. Але від тебе залежить, що ти з цим зробиш".

Ми не обирали цю війну. Але ми можемо обрати — як бути в ній і після неї.

Турбуватися про себе зараз — стратегічне рішення. Бо коли ти тримаєш себе — ти тримаєш і тих, хто поруч.

Не залишай себе у цій війні. Поверни себе собі.

здоров'я психологія психіка ПТСР ментальне здоров’я емоційне здоровʼя

Інші колонки з розділу

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Олександра Васильченко

Клінічний онколог. Заввідділення онкології в клініці CitiDoctor

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Ольга Василенко

лікарка-кардіологиня, кандидатка медичних наук, досвід у профілактиці та лікуванні серцево-судинних захворювань.

Які кроки необхідно зробити для впровадження розподіленої генерації і чому ці рішення важливі в довгостроковій перспективі?

Віра Ониськова

лікарка-педіатр, «Лікарська династія» та амбулаторія «Я ВАШ ЛІКАР»

Більше колонок

Інші новини з розділу

Більше новин

Стати автором