Посттравматичне зростання — чи травма робить нас сильнішими

Є одна фраза, яку останніми роками я чую особливо часто: "Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". Спойлер — ні. Як психотерапевтка, я не можу з нею погодитися. Посттравматичне зростання — реальне явище. Але між ним і суспільним кліше про загартування через біль — прірва, про яку варто говорити чесно.

Чому так хочеться вірити, що страждання мають сенс?

Ми переживаємо війну, втрачаємо близьких, домівки, відчуття безпеки — і дуже хочеться вірити, що всі ці страждання матимуть якийсь вищий сенс. Що одного дня ми прокинемося сильнішими, мудрішими, кращими.

Як психотерапевтка, яка щодня стикається з психотравмою війни, я не можу сказати, що це правда. Травма сама по собі не робить людину сильнішою. Про це треба говорити чесно, щоб не мати ілюзій і не зіткнутися потом з їхніми наслідками.

З одного боку, я сама хочу вірити, що після всього, що переживає сьогодні Україна, наш біль одного дня перетвориться на мудрість, а втрати — на нові сенси. Мабуть, саме тому ця концепція так легко знаходить відгук: вона дарує надію, що страждання не були марними.

Посттравматичне зростання — задокументоване явище: після важких випробувань люди інколи переосмислюють цінності, глибше цінують стосунки, знаходять новий сенс. Я бачила це на власні очі й не збираюся заперечувати.

Чим довше я працюю, тим обережніше ставлюся до цих слів

За гарним формулюванням іноді ховається дуже небезпечне очікування: що травма нібито має зробити людину сильнішою. Що після війни ми обов’язково станемо мудрішими, навчимося цінувати життя, переглянемо пріоритети. Мені хотілося б сказати, що так і буде. Але професійна чесність не дозволяє.

Психотерапія вчить іншого. Травма сама по собі нічому не навчає. Вона не робить людину сильнішою тільки тому, що людина вистояла. Насамперед травма — це досвід руйнування: звичних уявлень про світ, про безпеку, про майбутнє, а іноді й про самого себе.

Коли наукове спостереження "іноді травма веде до зростання" непомітно перетворюється на суспільне очікування "tравма повинна вести до зростання" — воно перестає бути психологією і стає новою формою тиску.

Коли добра ідея стає зброєю проти постраждалого?

Уявіть людину, яка втратила дім. Яка досі не спить ночами. Яка не відчуває жодного "зростання" — лише втому, порожнечу, страх. І от їй кажуть: "Але ж це має зробити тебе сильнішою". Що вона чує? Що з нею щось не так. Що вона недостатньо старається. Що її страждання має виправдовувати себе результатом — інакше воно якесь неправильне.

Це токсична сторона посттравматичного зростання: воно непомітно перетворюється на вимогу. А травма нікому нічого не винна. Вона не зобов’язана ощасливлювати нас новим сенсом. Травма просто трапляється. І головне завдання — допомогти людині знову відчути життя.

Насправді посттравматичне зростання описує лише один із можливих шляхів, яким іноді проходить психіка — якщо поруч з’являються безпека, підтримка, час і можливість поступово інтегрувати пережитий досвід. "Один із можливих" — ключові слова. Не єдиний. Не обов’язковий. Не той, який можна запланувати чи вимагати від себе.

Що чекає на нас після Перемоги?

Коли війна закінчиться, ми почнемо чути дедалі більше історій про людей, які відкрили нові сенси, змінили професію, навчилися більше цінувати кожен день. Ці історії будуть справжніми.

Але вони не повинні стати новим суспільним стандартом. Бо поруч із ними житимуть люди, які ще довго не зможуть спати всю ніч, здригатимуться від різких звуків, проходитимуть психотерапію і лише поступово повертатимуть собі відчуття життя. І їхній шлях буде не менш правильним.

Нам після війни знадобиться не лише мова про посттравматичне зростання. Значно більше знадобиться мова співчуття — мова, в якій людина не повинна відповідати чиїмось очікуванням. Не повинна швидко відновлюватися. Не повинна знаходити сенс у кожній втраті. Не повинна ставати сильнішою лише тому, що вижила.

Як посттравматичне зростання відрізняється від відновлення?

Відновлення — це повернення здатності жити: спати, їсти, працювати, любити, довіряти. Базове право кожної людини, яка пережила травму. Воно не потребує виправдання, не потребує сенсу, не потребує "уроку". Людина заслуговує відновитися просто тому, що вона людина.

Зростання — можливий, але необов’язковий бонус. Воно не є метою терапії. Якщо приходить — добре. Якщо ні — це теж нормально.

Як психотерапевтка, я значно більше вірю у можливість посттравматичного відновлення. Бо саме відновлення — той ґрунт, на якому іноді, але лише іноді, народжується зростання. Спочатку людина має знову відчути себе у безпеці. Повернути тілу право розслаблятися. Дозволити собі оплакати втрати. Навчитися просити про допомогу. Перестати соромитися власної втоми.

А зростання, якщо йому судилося прийти, — прийде само. Без вимог і без обов’язку виправдовувати ним пережитий біль. Іноді найбільша мудрість — дозволити собі одужувати. Саме в цьому й буде сила.