Переселенцям потрібна не гуманітарка, а можливість знову стати на ноги

Ми з чоловіком Богданом Гридіним родом з Авдіївки. Я вперше пережила вимушений переїзд ще у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, — за ці роки встигла змінити п'ять шкіл. До 2022-го працювала маркетологинею, Богдан — програмістом, і жодного стосунку до благодійності ми не мали. А у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми фасували перші продуктові набори у власній київській квартирі. Ніякої стратегії створити фонд тоді не було — ми просто робили те, що могли: шукали продукти, домовлялися з людьми, розвозили допомогу. У серпні 2026 року ми вже провели "ПОРУЧ Київ Фест" — міський фестиваль на кілька тисяч гостей, покликаний інтегрувати переселенців у життя столиці. Між цими точками — не тільки зростання фонду, а й зміна в тому, як я взагалі розумію допомогу.

Коли гуманітарної допомоги вже недостатньо

Ще в червні 2022 року, коли в нас з'явився перший офіс, ми побачили: люди приїжджають буквально без нічого. У когось немає навіть чашки, тарілки чи голки з ниткою. Ми закривали цей базовий побут — гуманітарна допомога, посуд, одяг, іграшки для дітей. Але швидко проявилася інша проблема. До нас приходило багато жінок із дітьми. Умовно, жінці дали продукти, одяг, хтось допоміг із грошима й житлом — здавалося б, базові потреби закриті. Але як їй знайти роботу, якщо дитину немає з ким залишити? Удома поруч були садочок, школа, бабуся, дідусь, знайомі. У новому місті вона лишається сама з дитиною. І часом людині просто потрібно кілька годин побути наодинці, щоб усвідомити, що з нею сталося, і подумати, як жити далі, — а такої можливості немає.

Це і був для мене перелом у розумінні допомоги. Можна нескінченно давати продукти, речі й гроші, але якщо не допомогти людині вийти з кризового стану, вона залишається залежною від допомоги. Тому ми спочатку зробили кімнату, де мами могли залишити дітей, а потім додали психологічну підтримку, профорієнтацію, допомогу з пошуком роботи й навчання. Справжня інтеграція — не постійно давати готове, а в потрібний момент дати людині вудочку й підтримати, поки вона знову стає на ноги.

Успіх — це коли людина перестає нас потребувати

За ці роки через програми "Волонтерської спілки ПОРУЧ" пройшло близько 122 тисяч людей. Ми напряму працювали з Краматорською, Ізюмською, Павлоградською, Макарівською громадами та містом Києвом, а близько 11 тисяч людей залучили до програм прямої роботи й психологічної підтримки.

Але я ніколи не вимірювала успіх кількістю виданих наборів чи зареєстрованих людей. Важливіше — що відбувається з людиною після нашої допомоги. За нашими оцінками, близько 60% людей, які проходять інтеграційні програми, повертаються до самостійного життя: знаходять роботу, вирішують питання з житлом і документами, дитина адаптується, з'являється нове коло спілкування. Можна десять разів допомогти одній людині й десять разів записати це у звіт, а її життя принципово не зміниться. Для мене найкращий результат — коли людина в якийсь момент перестає нас потребувати.

Фестиваль замість конференції

Про проблеми ВПО постійно говорять на конференціях і круглих столах, куди переважно приходять представники фондів, держави й міжнародних організацій — тобто ми обговорюємо людей без самих людей. Нам захотілося перевернути цей формат і створити не чергову розмову про інтеграцію, а саму інтеграцію в дії. Так народився "ПОРУЧ Київ Фест", де в одному просторі зустрілися переселенці й кияни, благодійні фонди, бізнес і роботодавці. Людина могла прийти не на конференцію про свої проблеми, а провести день із родиною, познайомитися з організаціями, які можуть допомогти, і водночас побачити можливості працевлаштування. Для нас було важливо ще й повернути суспільну увагу до теми ВПО — війна триває, евакуація не закінчилась у 2022 році, але за роки ця тема стала менш помітною.

"Життя на паузі"

За нашими даними, близько 30% людей, з якими ми працюємо, так і не змогли повноцінно адаптуватися — через відсутність роботи, мовну дискримінацію, психологічне виснаження. Ще близько 10% повертаються на тимчасово окуповані території. Я називаю цей стан "життям на паузі": людина думає, що вона тут тимчасово і скоро повернеться додому, тому не будує нових зв'язків, не шукає нову професію, не планує майбутнє. А минає рік, два, три — і ця тимчасовість сама стає способом життя.

Інтеграція для мене — не про те, щоб переконати людину забути дім чи назавжди залишитися в Києві. Вона має право повернутися, якщо це стане можливим. Завдання інше: щоб роки очікування не перетворилися на втрачені роки життя.

Що можна масштабувати на інші міста

З досвіду Києва варто масштабувати не окремі види допомоги, а модель комплексної адаптації в цілому. Переселенцю рідко потрібна одна послуга — йому одразу треба зрозуміти, де жити, як оформити документи, куди влаштувати дитину, де знайти роботу. Тому найкраще працює формат єдиного вікна: людина не ходить між десятьма організаціями, а отримує зрозумілий маршрут. Друге — одразу поєднувати гуманітарну допомогу з інтеграцією: працевлаштуванням, навчанням, психологічною підтримкою. Третє — працювати не тільки з переселенцями, а й з приймаючою громадою, бо інтеграція не працює, коли ВПО живуть окремим життям. І четверте — дані: у кожному місті варто регулярно питати людей, де вони "випадають" із процесу адаптації, і будувати програми не під здогадки, а під реальні бар'єри.

Найбільша помилка влади й бізнесу

Найбільша помилка — це коли з ВПО говорять не як із новими мешканцями міста, а як з окремою категорією, яка постійно потребує допомоги. На початку це було зрозуміло, але минуло вже кілька років, і людині недостатньо чути "ось вам ще один гуманітарний набір" — треба питати, що заважає їй працювати, відкрити бізнес чи відчути себе тут удома. У бізнесу своя помилка: сприймати працевлаштування ВПО не як доступ до кадрового ресурсу, а як соціальний жест. Серед переселенців є підприємці, менеджери, вчителі, лікарі, IT-фахівці — їм потрібна не поблажка, а нормальна можливість. Я б змінила саму рамку питання: не "що ми можемо дати переселенцям", а "що зробити, щоб ці люди стали повноцінною частиною нашого міста". Бо інтегрований переселенець — це вже не отримувач допомоги, а працівник, платник податків і сусід, який сам починає вкладатися в розвиток громади.

За чотири роки війни ставлення киян до переселенців стало не стільки гіршим, скільки більш байдужим і менш терплячим — суспільство втомилося, а до тих, хто живе в місті кілька років, з'явилося очікування, що вони вже мали адаптуватися. Але всі стартують із різних умов: комусь достатньо кількох місяців, а хтось пережив окупацію і психологічно поки не має на це ресурсу. Водночас там, де самі переселенці не залишаються в позиції очікування допомоги, а шукають роботу, знайомляться з людьми, включаються в життя району, межа між "киянином" і "переселенцем" поступово зникає. І це для мене кінцева мета інтеграції — не щоб суспільство нескінченно допомагало ВПО, а щоб у якийсь момент воно взагалі перестало ділити людей на "своїх" і "переселенців".