Пенсійна реформа для немовлят, або хто рятує пенсіонерів зараз

Щоразу, коли влада анонсує запуск накопичувального рівня пенсійної системи – у 2026-му, як зараз, чи раніше, чи пізніше, – обговорення зводиться до одного й того самого фальшивого питання: запрацює це вже наступного року чи ще почекаємо? Питання саме по собі хибне. Чесна відповідь на нього завжди одна: якщо накопичувальна система запускається сьогодні, перший її отримувач, для якого вона хоч щось означатиме, з'явиться не раніше ніж через 35 років. Усе, що обіцяють раніше, – або про інші гроші, або про інші обіцянки.

Чому перший реальний отримувач з'явиться через 35 років?

Ще у лютому 2022 року, за вісім днів до повномасштабного вторгнення, я рахував цю арифметику детально: відкладаючи по 2% від зарплати протягом 30–35 років страхового стажу (саме стільки треба для права на пенсію), людина накопичує суму, якої вистачить максимум на 6–8 місяців життя на пенсії за умови збереження свого ж середнього доходу за ці десятиліття. Порахувавши тоді середньомісячні зарплати в Україні за тридцять років – з 1991-го по 2021-й, – я отримав сукупний еквівалент 1200–2000 доларів. Назвати це "довічною пенсією" можна було тільки в одному випадку – якщо не мати наміру відповідати за власні слова та "готуватися до землі" одразу після досягнення пенсійного віку. Відповідно, в такій формі накопичення не є заміною солідарної системи, а лише додатком до неї.

Що змінилося з 2022 року — і що лишилося незмінним?

За чотири роки з того тексту дещо змінилося, але не суттєво. Мінсоцполітики більше не наполягає на суто обов'язковій моделі: за словами міністра Дениса Улютіна, працівників долучатимуть до накопичувальної програми автоматично, але з правом відмовитися – за польським зразком, і сам міністр визнає, що обов'язкова модель "не є ефективною" за досвідом європейських колег. Ба більше – у самому проекті урядового закону вже закладено паузу, дуже схожу на мою тезу 2022 року: реальне накопичення має розпочатися не раніше ніж через рік після завершення воєнного стану, і то лише тоді, коли буде готова вся необхідна нормативна база та інфраструктура. Держава, по суті, сама визнала: запускати систему просто тому, що настав призначений рік у законі, – нерозумно.

Для кого насправді запускається накопичувальний рівень?

Але цього визнання недостатньо. Відкласти старт – це лише половина відповідальної відповіді. Друга половина – чесно визначити коло тих, кого ця система взагалі стосується. Якщо для того, щоб накопичення мало сенс, потрібно 30–35 років внесків, то навряд чи є сенс автоматично записувати туди людину, якій до пенсії лишилося п'ятнадцять чи навіть двадцять п'ять років: вона встигне заплатити комісії керуючим компаніям, але не встигне накопичити нічого, що змінить її старість. І проект закону це, до речі, визнає, пропонуючи таким людям забирати накопичене одноразовим платежем або конвертувати назад у "солідарні пенсійні є-бали". Тобто система пропонує "кожному по є-балу" замість грошей і сама наперед готує собі шлях відступу для мільйонів людей, яким не судилося отримати з неї реальну пенсію.

Логічний висновок один: не морочити голову тим, хто вже в системі, а чесно запустити накопичувальний рівень для тих, хто щойно виходить на ринок праці. Тоді й тільки тоді дата першої реальної накопичувальної пенсії (приблизно через 35 років) перестає бути моїм експертним висновком і стає свідомим, чесно озвученим параметром реформи.

Чи витримає солідарна система ці 35 років?

І ось тут починається справжня робота держави. Всі 35 років, поки нове покоління накопичує собі на старість, чинних і майбутніх пенсіонерів – усі десять мільйонів – і надалі годуватиме виключно солідарна система на сьогоднішні внески сьогоднішніх працівників. Жодного полегшення накопичувальний рівень їй за 35 років наперед не додасть. Навпаки, частина нових працівників, які туди підуть, перестане поповнювати солідарну касу, бо їх кошти, а це не 2%, а 15-20% від зарплати, мають десь накопичуватися! І не "у трилітровій банці", але про шляхи накопичення - згодом. Тому єдине питання, за яким варто стежити щороку ці 35 років, звучить не "коли запрацює накопичувальна система", а "чи витримає солідарна".

Наскільки вона витримує вже зараз – показовий сюжет із бюджету-2026. Уряд і профільні відомства бадьоро звітують: бюджет Пенсійного фонду на 2026 рік – без дефіциту, 1,263 трлн грн, усі зобов'язання забезпечені. Правда лишається в наступному абзаці прес-релізу Мінфіну: "бездефіцитність" досягається через трансферт із державного бюджету в розмірі 251,3 млрд грн – понад чверть трильйона гривень, які мають узятися десь у бюджеті, що й так планується з дефіцитом до 18,4% ВВП і – за власним зізнанням міністра фінансів Сергія Марченка – без визначених джерел покриття. Тобто "бездефіцитний бюджет Пенсійного фонду" – одна з трьох умов запуску другого рівня ще за законом 2003 року – виконується сьогодні лише на папері, коштом дефіциту, який просто переклали на інший рядок кошторису. Законом 2003 року передбачено три умови для запуску накопичувального рівня:

• бездефіцитний бюджет Пенсійного фонду – виконується лише на папері, бо "бездефіцитність" забезпечена трансфертом із держбюджету, який сам планується з дефіцитом.
• мінімальна зарплата не нижче прожиткового мінімуму – виконується і навіть із запасом (8647 грн проти 3328 грн).
• стабільне зростання економіки – в умовах війни лишається побажанням, а зовсім не показником.

Дві з трьох умов формально чи фактично не виконані.

Яка реформа відбувається прямо зараз і чому вона важливіша?

Саме тому по-справжньому нагальна пенсійна реформа – не та, що обіцяє щось через 35 років, а та, що відбувається в Раді прямо зараз навколо солідарного рівня. Профільний комітет Данила Гетманцева домовляється з урядом не про накопичувальні відсотки, а про мінімальну гарантовану пенсію – на рівні реального прожиткового мінімуму, тоді як більше двох третин пенсіонерів сьогодні отримують менше. Це і є справжній тест на дієздатність держави: не футуристичний рахунок, який відкриють немовляті цього року, а платіжка, яку вже зараз недоотримує пенсіонер. І це вже питання економічної політики в цілому, а не лише пенсійного забезпечення!

Тому найчесніший спосіб оцінювати будь-яку версію "пенсійної реформи" – запитати не "коли вона запрацює?", а "для кого саме вона стартує і що держава робить із солідарною системою весь час до першої реальної виплати?".

Якщо відповідь – "для всіх і одразу", перед вами не реформа, а той самий торт на 2 млрд доларів фонду оплати праці, з'їдений наперед і без жодної звітності, про який я писав у 2022-му, – тільки апетит зріс, а строк розписки перенесли на покоління вперед.

Якщо ж відповідь – "лише для тих, хто щойно входить на ринок праці, а весь солідарний рівень тримається на чесних, прорахованих і публічно підзвітних джерелах наступні 35 років", – це вперше за багато років схоже на політику, розраховану не на прес-конференцію, а на результат.