Державний борг — чи зобов'язані ми віддавати те, що не брали?

Впродовж десятиліть політики розповідали українцям, що державні запозичення на зовнішньому ринку – це "фінансова допомога". Але внаслідок такої "допомоги" держборг України зріс з нуля в 1991 році до 212 млрд доларів станом на квітень 2026 року. Хто має сплатити за цю "допомогу" – і чи зобов'язані взагалі ті, хто нічого не підписував?

Чому "борги завжди треба віддавати" — не аксіома?

"Борги завжди треба віддавати" – звучить як непорушна істина. Але що як між тим, хто взяв борг, і тим, хто мусить його повертати, немає жодної підписаної угоди? Що як рішення ухвалила одна людина, підписала інша, а платити доведеться тому, хто в кімнаті навіть не був присутній?

Кредитування – це бізнес. А де бізнес – там завжди є ризик. Ніхто не гарантує, що інвестиція в стартап окупиться. Саме тому існують страхування, застава і процедури банкрутства. Кредитор, який дає гроші, свідомо бере на себе ризик. Якщо він цього ризику не хоче – він не повинен давати кошти. В господарському праві існує принцип: не можна вимагати компенсації ризику, на який ти пішов добровільно і який уже врахований у ціні угоди.

Хто має платити борг, якого не брав?

Коли фізична особа бере кредит, вона підписує договір і несе особисту відповідальність. Коли держава "бере в борг", жоден із цих елементів не працює. Міністр фінансів підписує зобов'язання, уряд витрачає кошти, а відповідальність за обслуговування боргу покладається на платників податків – людей, яких ніхто не питав.

Навіть без дефолту борг коштує громадянам через три канали:

• інфляція: монетизація дефіциту знецінює заощадження кожного без жодного підпису з його боку.
• податки: у 2026 році боргові виплати складуть близько 1 170 млрд грн – 24% бюджету, вдвічі більше за видатки на соціальний захист.
• скорочення соціалки: "фіскальна консолідація" як умова нових траншів від МВФ завжди б'є по пенсіях, освіті та субсидіях.

У міжнародному праві існує доктрина "одіозного боргу" (odious debt), сформульована юристом Александром Сакком у 1927 році: якщо борг узятий урядом всупереч інтересам народу – він не є зобов'язанням нації. У 2004 році після повалення Саддама Хусейна понад 80% іракського боргу – близько 100 млрд доларів – було реструктуризовано або списано саме з посиланням на його одіозний характер.

Чи може борг перетворитись на інструмент зовнішнього управління?

Нобелівський лауреат Джеймс Б'юкенен сформулював проблему, що залишається актуальною: демократичні уряди систематично схильні до надмірного запозичення, бо вигоди концентруються в теперішньому, а витрати перекладаються на майбутнє. Поточний уряд збільшує видатки, виграє вибори – і залишає рахунок наступному поколінню.

Грецька криза 2010–2018 років показала, як борговий механізм перетворюється на інструмент зовнішнього управління. Борг досяг 146% ВВП. "Трійка" (МВФ, ЄЦБ і Єврокомісія) надала 260 млрд євро в обмін на скорочення пенсій на 40–50%, масштабну приватизацію і підвищення податків. Безробіття досягло 27%. У 2015 році 61% греків на референдумі відкинули умови кредиторів – уряд проігнорував результат і підписав ще жорсткішу угоду. Міністр фінансів Янніс Варуфакіс описав це так: рішення фактично ухвалювались не в Афінах, а в Брюсселі та Франкфурті.

Японія демонструє протилежний приклад: борг 237% ВВП – і жодної кризи. Причина: понад 90% японських держоблігацій утримуються внутрішніми інвесторами. Зовнішнього тиску – мінімум. Крім того, уряд інвестував запозичені кошти в активи, дохідність яких перекривала вартість обслуговування боргу. Японський кейс підтверджує: все залежить від того, хто кредитор і куди йдуть гроші.

Коли уряди таки несли відповідальність

Аргентина оголошувала дефолт дев'ять разів. Найбільший – у 2001 році, на суму 100 млрд доларів. Наслідки у короткостроковій перспективі були катастрофічними: знецінення песо у чотири рази, інфляція понад 40%, падіння ВВП на 11%. Але вже у 2003–2007 роках країна демонструвала зростання понад 8% щорічно. Дефолт катастрофічний у короткостроковому горизонті – але може бути кращим рішенням, ніж нескінченне затягування рецесії заради "збереження репутації".

Ісландія 2008 року – найяскравіший приклад того, що відбувається, коли суспільство відмовляється платити за чужі помилки. Три банки впали з активами, що у десять разів перевищували ВВП країни. Від Ісландії вимагали компенсувати іноземних вкладників – суму, що дорівнювала половині ВВП. Ісландці сказали "ні" двічі: у 2010 році 93% проголосували проти, у 2011-му – 60% відкинули переглянуту угоду. Результат: до 2012 року країна достроково погасила кредити МВФ, ВВП повернувся до докризового рівня до 2015 року, безробіття впало до 3%. Тридцять дев'ять банкірів отримали вироки Верховного суду.

Еквадор у 2008 році пішов ще далі: президент Корреа оголосив частину зовнішніх облігацій "незаконними та одіозними" – борги корумпованих попередніх урядів не є зобов'язаннями народу. Країна викупила власні облігації за 35 центів за долар і суттєво скоротила боргове навантаження, посилаючись на юридичні та моральні аргументи.

Чому в Україні досі немає відповідальності за борги?

Станом на кінець 2025 року державний борг України становив 213,3 млрд доларів – на 29,5% більше, ніж роком раніше. Значна частина – вимушені запозичення в умовах війни, і їхня природа не викликає сумнівів: вони рятують країну. Але є структурна проблема, яку новий борг не вирішує: жоден чиновник, підпис якого стоїть під борговими зобов'язаннями, не ніс і не несе особистої відповідальності.

В корпоративному праві топменеджмент несе фідуціарну відповідальність за рішення, що призвели до збитків. У публічному праві України цей принцип відсутній. Відповідальність не означає відмови від боргу. Вона означає, що людина, яка підписала зобов'язання, має нести особистий ризик. Доки цього немає – запозичення залишаються безкоштовною опцією для чиновників: вигода зараз, рахунок – майбутнім поколінням.

З точки зору конституційного права та демократичної теорії – питання взагалі ставиться у неправильний спосіб. Правильне запитання не "повертати чи ні", а "чому у нас немає механізму, що дозволяє суспільству санкціонувати запозичення, контролювати їх цілі і притягати до відповідальності тих, хто ухвалює ці рішення?"

Японія, Греція та Ісландія дають три різні відповіді на те саме питання. Різниця між ними не в сумі боргу – у тому, хто ухвалює рішення, кому підзвітний і чи існує суспільний договір, що легітимізує ці зобов'язання. Доки в Україні уряд може запозичувати без особистої відповідальності і без механізму суспільного санкціонування – відповідати на питання "чи варто повертати?" доведеться не тим, хто вирішував.