Чому енергоефективність в Україні досі не працює масштабно, і що з цим робити

Кожен новий опалювальний сезон Україна зустрічає з тим самим набором проблем: аварійні латки на тепломережах, дефіцит обігових коштів у комунальників і риторика про "непідходящий час" для реформ. Між тим енергоефективність — не розкіш мирного часу, а фундамент виживання громад під час тривалої війни. Системні бар’єри, що блокують модернізацію, давно відомі. Питання в тому, чому їх досі не усунули.

Як формується ринок

Говорячи про "ринок енергоефективності" в Україні, варто одразу зазначити, що це доволі умовне поняття. . Є три принципово різних сегменти з власною логікою та певними пастками.

У сегменті B2B оптимізація енерговитрат справді є чинником конкурентоспроможності приватних компаній. Але навіть тут модернізацію стримують брак власного капіталу та відсутність доступного довгострокового кредитування. У сегменті B2G — де приватні інвестори, зокрема енергосервісні компанії (ЕСКО), працюють на замовлення тепломереж і водоканалів — ринкові механізми не спрацьовують автоматично: неплатоспроможний комунальний замовник унеможливлює будь-які гарантії повернення вкладень. Сегмент B2C — житловий фонд — найбільше відірваний від ринкових реалій через механізм покладання спеціальних обов’язків (ПСО), який штучно стримує тарифи нижче реальної собівартості послуг. Наслідок — критично низька окупність приватних інвестицій і модернізація в рамках точкових програм.

Чому тарифна модель карає за ощадливість?

Головний парадокс комунальної системи: модель тарифоутворення "Витрати плюс" не стимулює  підприємства до енергоефективності. Навпаки, коли водоканал знижує операційні витрати завдяки енергозберіганню, НКРЕКП реагує автоматичним зниженням тарифу на наступний регуляторний період, а сума зекономленого вилучається з майбутніх інвестиційних програм. Марнотратство стає економічно раціональнішим за модернізацію.

Цей глухий кут запускає ланцюгову деградацію інфраструктури. Єдиним джерелом виживання комунальників стають дотації з місцевих бюджетів, громади витрачають мільйони на аварійне латання замість розвитку. Три механізми поглиблюють кризу. Закупівлі в Prozorro за критерієм найнижчої ціни нав’язують застаріле обладнання з багаторазово вищими експлуатаційними витратами. Та ж модель "Витрати плюс" блокує енергосервісні контракти, бо підприємства юридично не можуть гарантувати інвесторам повернення коштів із економії. Нарешті, занижена амортизаційна база активів, що не переоцінювалися десятиліттями, дає мізерні відрахування в тариф.

Як вийти з глухого кута: п’ять системних кроків

Експертна спільнота напрацювала рішення, які не потребують прямого підвищення тарифів для населення, але усувають регуляторні та фіскальні пастки. Дорожня карта складається з п’яти взаємопов’язаних кроків:

• Перезавантаження Prozorro: перехід від критерію найнижчої ціни до оцінки вартості життєвого циклу обладнання — зміни до профільного закону та інтеграція автоматичних калькуляторів (ціна — 70%, енергоспоживання — 20%, обслуговування — 10%).
• Стимулююче тарифоутворення: довгострокові тарифи на 3–5 років і механізм розподілу економії, що дозволить підприємствам залишати 50–70% зекономленого на подальші інвестиції, решту — спрямовуючи на зниження тарифу для споживачів.
• Реанімація амортизаційної бази: звільнення від податку на прибуток сум дооцінки активів природних монополій і перехід до розрахунку амортизації на основі відновної вартості, підтвердженої незалежною оцінкою.
• Адаптація енергосервісу до умов війни: спеціальний тимчасовий порядок розрахунків за ЕСКО-контрактами, що враховує вимушені зміни режимів роботи об’єктів через знеструмлення.
• Фіскальні стимули для систем опалення з використанням геотермальных источников: отмена чрезмерной платы за разрешение на пользование недрами и трёхлетнее освобождение от НДС для инверторных систем, что, среди прочего, позволит уменьшать пиковые зимние нагрузки на энергосистему.

Як енергоефективність стає інструментом національної безпеки

Риторика про "непідходящий час" консервує проблему: без ринкових сигналів комунальний сектор залишається фінансово знекровленим, а приватні інвестиції в модернізацію — недосяжними. Синхронна реалізація дорожньої карти дозволить залучити приватний капітал у муніципальну інфраструктуру без прямого тиску на тариф для населення, зняти фіскальне навантаження з місцевих бюджетів і зменшити сукупний дефіцит потужності за рахунок зниження питомого споживання. Енергоефективність, підкріплена реальними стимулами, — практичний інструмент витривалості громад і бізнесу в умовах тривалої війни.