Бути лікарем — це назавжди і це прекрасно

День медика — це момент, коли зупиняєшся посеред шаленого ритму й озираєшся назад. Цей день змушує згадати, чому я тут — попри нічні дзвінки, непередбачувані виклики та хвилини, коли здається, що сил більше немає. У цей день я не просто приймаю привітання. Я хочу поділитися тим, що відчуваю. Бо ця професія змінила мене назавжди. Навіть у моменти вигоряння — я щаслива бути на своєму місці. Бути лікарем. Бути поруч із тими, кому справді потрібна допомога.

Лікар, який став прикладом

У 2006 році мені поставили діагноз — саркома кістки. Це рідкісне, але агресивне онкозахворювання, яке найчастіше вражає дітей і молодь. За даними Національного інституту раку США, пʼятирічне виживання при ньому залежить від типу, стадії та якості лікування. Для подолання потрібні роки — й повна довіра до медичної команди.

І тоді першим прикладом для мене став мій онколог. Він був завжди поруч. Не буквально, але щойно щось траплялось — з’являвся. Чи це була ніч, чи вихідний — не мало значення. Я відчувала: йому не байдуже. Він щиро хотів допомогти. Він проживав мій біль разом зі мною.

Пам’ятаю, коли через вітрянку у відділенні оголосили карантин, і мене — як таку, що не хворіла — відпустили додому на місяць. За цей час у мене трохи відросло волосся. Але після повернення і чергового курсу хіміотерапії тромбоцити впали, і лікар, жартома, щипнув мене за ніс — з’явилася "сливка", синець. Волосся знову почало випадати. Я сиділа на ліжку, в яскравій кольоровій майці, витягала пасма волосся з голови — й складала їх на рушник. У цей момент до палати зайшов мій рятівник, сфотографував мене, усміхнувся й сказав: "Це фото буде зі мною назавжди".

У клінічній психології є поняття: емоційна підтримка в тяжкі моменти формує довіру до життя. Саме такі жести — теплі, людяні — стають точками опори в майбутньому.

Через десять років я свідомо прийшла на інтернатуру саме в це відділення. І знаєте, що він показав мені першим на своєму комп’ютері? Те саме фото. Я була в захваті.

Тепер я розумію: саме така емпатія — як показують дослідження в JAMA Oncology — реально впливає на одужання. Пацієнти, які відчувають турботу лікаря, мають менший рівень тривоги, кращу якість життя і довшу ремісію.

Лікар — це не просто професія. Це здатність проживати з іншою людиною її біль. І ця людяність — те, що зробило мене лікарем.

Саме тоді я зрозуміла: лікар — це не просто професія. Це здатність проживати з іншою людиною її біль. І ця людяність — те, що зробило мене лікарем.

Не можна не співпереживати

Я зрозуміла тоді й тепер повторюю: не бути залученим, не співпереживати пацієнту — неможливо. Вони всі люди. Кожен переживає власну трагедію. І хочеться допомогти не лише медикаментами, а й словом, присутністю, теплом. Особливо коли працюєш із пацієнтами роками. Це і є людяність. А людяність — це серце медицини.

Я завжди кажу молодим лікарям: ваше життя більше не належить вам. Саме в день народження вашої дитини буде ускладнення в пацієнта. Саме в ніч, коли ви хотіли виспатися, — екстрена госпіталізація. Саме тоді, коли здається, що можна видихнути, — надійде виклик. Я ніколи не випускаю телефон із рук. І коли я почала зустрічатись зі своїм майбутнім чоловіком, одразу попередила: мені можуть дзвонити посеред ночі.

Моя сімʼя знає: я не завжди візьму слухавку просто побалакати. Я або працюю, або не маю сил. Втомлююсь? Звичайно. І навіть "вигораю". Але того ж дня хтось напише: "Дякую, що ви є". І я знаю — я живу не дарма.

Бути лікарем — це вибір серцем

Я — клінічний онколог. Я визначаю тактику лікування, підбираю й призначаю препарати, супроводжую пацієнта. Але я не можу призначити обсяг операції або радіотерапію — це не моя компетенція. Я знаю, що сьогодні є спокуса бути "лікарем на всі руки". Але це не правильно. Лікар має бути фахівцем своєї справи.

Кожна спеціальність — це глибина. І неможливо знати все. Коли лікар УЗД призначає лікування — це абсурд. Він може направити до профільного фахівця. І все.

У мене є базові навички УЗД, і якщо потрібно терміново зорієнтуватись — я зможу. Але це не експертний рівень. У складних випадках я направляю пацієнта до колеги або раджуся із ним. Так і має бути. Бо той, хто сумнівається й перевіряє, — найкращий лікар.

Лікарі — це трохи чарівники

Мені хочеться, щоб лікарі були добрими, колегіальними, обʼєднаними в спільній справі. Але я знаю — це радше мрія. І все ж — я захоплююсь лікарями. Кожен із них трохи чарівник. І я щиро схиляюсь перед усіма, хто по-справжньому допомагає людям.

Бути лікарем — це назавжди. І це прекрасно.